Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 207
Дэн Браун
— Не зовсім, — відповіла Софі, стурбовано розглядаючи десятий надгробок. — Здається, тут бракує цілого рицаря.
Чоловіки підійшли і збентежено втупились у десяту могилу. Замість рицаря тут була просто кам’яна домовина. Вона мала форму трапеції — звужувалася до ніг і була накрита кришкою з кутом нагорі.
— Чому цього рицаря не показали? — запитав Ленґдон.
— Цікаво, — задумливо мовив Тібінґ, погладжуючи підборіддя. — Я й забув про цю дивну деталь. Насправді я не заходив сюди вже багато років.
— Схоже на те, — зауважила Софі, — що цю домовину вирізав той самий скульптор одночасно з іншими дев’ятьма надгробками. То чому цей рицар у домовині, а не відкритий так, як інші?
Тібінґ похитав головою.
— Одна з таємниць цієї церкви. Наскільки мені відомо, нікому ще не вдалося цього пояснити.
— Перепрошую, — до них підійшов занепокоєний служка. — Пробачте, якщо це видасться вам неґречним, але ж ви сказали, що хочете розвіяти попіл, а натомість просто оглядаєте церкву, як туристи.
Тібінґ сердито глянув на хлопця і обернувся до Ленґдона.
— Я бачу, сер Рен, що доброчинність вашої родини більше не забезпечує вам права затриматись тут на хвильку довше, тож дістаньмо попіл і покінчімо з цим. — Тібінґ повернувся до Софі. — Місіс Рен?
Софі вдала, що погодилась, і витягла криптекс із кишені.
— А тепер, — Тібінґ суворо подивився на хлопця, — якщо ваша ласка, залиште нас ненадовго.
Хлопчик не рушив з місця. Він пильно дивився на Ленґдона.
— Десь я вас бачив...
— Ще б пак! — вибухнув Тібінґ. — Сер Рен приїздить сюди щороку!
«А може, — занепокоїлась Софі, — він бачив Ленґдона по телевізору під час торішньої трансляції з Ватикану?»
— Я ніколи не зустрічався із сером Реном, — рішуче заявив хлопчик.
— Помиляєтесь, — м’яко заперечив Ленґдон. — Мені здається, торік ми з вами мигцем бачились. Отець Новлз просто нас не познайомив, але я одразу впізнав ваше обличчя. Розумію, ми вторглися трохи несподівано, але будьте такі ласкаві, дайте мені ще кілька хвилин. Я подолав довгий шлях, щоб тільки розвіяти попіл серед оцих могил. — Ленґдон намагався говорити так само переконливо, як Тібінґ.
Тепер в очах хлопця з’явилося ще більше недовіри.
— Це зовсім не могили.
— Перепрошую?
— Ну звичайно, це могили, — втрутився Тібінґ. — Що ви таке говорите?
Служка похитав головою.
— У могилах поховані тіла померлих. А це лише їхні зображення з каменю. Пам’ятники реальним людям. Під цими скульптурами немає тіл.
— Та ні, це захоронення! — заперечив Тібінґ.
— Так написано хіба що в застарілих підручниках історії. Колись думали, що це справжні могили, але під час реставрації 1950 року виявилось, що це не так. — Він знову обернувся до Ленґдона. — Сер Рен мав би це знати, адже саме його родина зробила це відкриття.
Запала довга мовчанка...
Раптом усі почули, як у прямокутній прибудові голосно гримнули двері.
— Це, мабуть, отець Новлз, — припустив Тібінґ. — Може, вам варто піти подивитись?
Хлопчик завагався, але все ж пішов до дверей, залишивши Ленґдона, Софі й Тібінґа самих.