Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 204
Дэн Браун
«Невдовзі я буду безтурботною людиною».
Порившись у барі, Ремі знайшов відкривачку для вина. Натиснув важіль на держакові, з нього вискочило гостре лезо. Цим ножем зазвичай зрізали фольгу з корків на пляшках із вишуканими винами, але сьогодні він послужить іншій, значно важливішій меті. Із блискучим лезом у руці Ремі повернувся до Сайласа.
Тепер червоні очі спалахнули страхом.
Ремі всміхнувся і рушив до монаха. Той запручався, намагаючись визволитися.
— Тихо, — наказав Ремі і підняв ніж.
Сайлас не міг повірити, що Бог покинув його. Навіть фізичний біль у затерплих кінцівках він перетворив на духовну вправу — страждаючи сам, згадував про страждання Христа. «Я всю ніч молився про визволення». Побачивши над собою ніж, він зажмурився.
Плечі пройняв гострий біль. Він закричав, не в силах повірити, що має померти отут, на підлозі в лімузині, не спроможний захищатися. «Я виконував Божу справу. Учитель обіцяв, що захистить мене».
Сайлас відчув, як по плечах і спині розливається пекуче тепло, і подумав, що це його кров хлище з рани. Тепер біль пронизав ноги, і настало знайоме запаморочення — захисна реакція організму на біль.
Відчуваючи пекуче тепло тепер уже в усьому тілі, Сайлас ще дужче заплющив очі, твердо вирішивши, що не хоче йти з життя з образом свого вбивці перед очима. Натомість він уявив молодого єпископа Арінґаросу — як той стоїть біля маленької церковки в Іспанії... тієї, яку вони разом побудували власними руками. «Початок мого життя».
Сайлас мав таке відчуття, наче його тіло палає у вогні.
— Ось, випий, — пошепки сказав чоловік у смокінгу із помітним французьким акцентом. — Це допоможе відновити кровообіг.
Здивований Сайлас розплющив очі. Крізь імлу він побачив чоловіка із склянкою в руці, що схилився над ним. На підлозі лежав ніж без краплини крові, поряд із ним — купа зім’ятих обрізків скотчу.
— Випий, — повторив чоловік. — Тобі боляче від того, що кров знову потекла до твоїх м’язів.
Тепер пульсуючий біль змінився пощипуванням і поколюванням. Горілка була огидна на смак, але він випив і відчув вдячність до свого рятівника. Цієї ночі Сайласові не дуже щастило, але врешті-решт одним чудодійним жестом Бог усе змінив.
«Бог мене не покинув».
Сайлас знав, як назвав би це єпископ Арінґароса.
Божим втручанням.
— Я хотів звільнити тебе раніше, — сказав слуга, наче вибачаючись, — але це було неможливо. Спочатку поліція прибула до Шато Віллет, потім до Біггін-хілл... Це перша нагода. Ти ж розумієш, Сайласе?
Сайлас відсахнувся:
— Ти знаєш, як мене звуть?
Слуга всміхнувся.
Сайлас сів, розтираючи затерплі м’язи. Він був спантеличений, вдячний і розгублений одночасно.
— Ти що... Учитель?
Ремі розсміявся і похитав головою.
— Якби ж то я мав стільки влади! Ні, я не Учитель. Я, як і ти, служу йому. Але Учитель тебе хвалить. Мене звати Ремі.
Сайлас іще більше здивувався:
— Не розумію... Якщо ти працюєш на Учителя, чому Ленґдон приніс наріжний камінь до твого будинку?
— Не до мого. До будинку найвідомішого в світі історика і знавця Ґрааля сера Лі Тібінґа.
— Але й ти там живеш. Дивно...