Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 201

— Сьогодні субота, і ще дуже рано, — сказав Тібінґ і пошкутильгав до входу, — тож сподіваюся, служби зараз не буде.

Вхід до церкви був кам’яною нішею, у глибині якої виднілись великі дерев’яні двері. Ліворуч від дверей висіла зовсім недоречна тут дошка оголошень із розкладом концертів і служб.

Ознайомившись із графіком роботи церкви, Тібінґ стурбовано наморщив чоло.

— Вони відчиняться для туристів аж через дві години. — Він підійшов до дверей і потягнув за клямку. Двері не відчинялись. Тібінґ припав вухом і прислухався. За мить на його обличчі з’явилась хитра усмішка. Він показав на дошку оголошень. — Роберте, гляньте-но, будь ласка, хто цього тижня проводить служби?

Хлопчик-служка вже майже закінчив чистити пилососом підлогу, коли в двері церкви хтось постукав. Він не звернув уваги. Отець Харві Новлз мав власні ключі і повинен був прийти лише за пару годин. Це, мабуть, якийсь допитливий турист або жебрак. Хлопчик далі чистив підлогу, але стукіт не припинявся. «Ви що, не вмієте читати?» При вході чітко було написано, що в суботу церква відчиняється о пів на десяту. Хлопчик продовжував займатися своєю справою.

Раптом стукіт перетворився на гучне гримання, наче хтось гамселив по дверях металевою палицею. Хлопчина вимкнув пилосос і сердито попрямував до дверей. Відсунув засувку і широко їх розчинив. На порозі стояло троє людей. «Туристи», — не-задоволено подумав він.

— Ми відчиняємось о пів на десяту.

Дебелий чоловік на милицях, очевидно лідер серед прибулих, виступив уперед.

— Я сер Лі Тібінґ, — він мав вишукану аристократичну вимову. — Як ви, очевидно, знаєте, я супроводжую сера Крістофера Рена Четвертого з дружиною. — Він відійшов убік, і хлопчик побачив привабливу пару. Жінка мала м’які риси обличчя і розкішне каштанове волосся. Чоловік був високий, темноволосий, і хлопцеві видалося, що він уже десь його бачив.

Він розгубився. Сер Крістофер Рен був найзнаменитішим покровителем церкви. Це він оплатив усі реставраційні роботи після великої лондонської пожежі. Хлопець знав, що сер Крістофер Рен помер на початку вісімнадцятого століття.

— Е-е... велика честь познайомитися з вами...

Чоловік на милицях насупився.

— Ваше щастя, що ви нічого не продаєте, молодий чоловіче, бо говорите ви не дуже переконливо. Де отець Новлз?

— Сьогодні субота. Він прийде пізніше.

Незнайомець ще більше спохмурнів.

— Оце вам вдячність. Він запевнив нас, що буде тут, але, схоже, нам доведеться обійтися без нього. Це не займе багато часу.

Проте хлопець і далі заступав вхід до храму.

— Перепрошую, що саме не займе багато часу?

Погляд чоловіка пожорсткішав, він нахилився і заговорив пошепки, наче не хотів поставити когось у незручне становище.

— Молодий чоловіче, ви тут, очевидно, новачок. Щороку нащадки сера Крістофера Рена привозять щипку попелу свого видатного предка, щоб розвіяти його в цьому храмі. Така була його остання воля. Ніхто не в захваті від цих далеких поїздок, але що тут вдієш?