Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 73

— Я таки й піду, — вже сердито відказав вірменин. — Але тобі це слави не дасть. Через тиждень надвечір він помре.

— Заклинаюся богом, що він житиме! — змахнув рукою, наче сокирою вдарив, Агапіт.

Братія зашуміла схвильовано, адже надпосильне клав собі на плечі Агапіт.

Вони стояли один супроти одного: розгнівані й розпашілі, напружені й схвильовані. Знаменитий лікар був огрядний і великого зросту. Агапіт же — хирлявий. Коло них важко дихав хворий; за вікном дощ стукотів і плескав, наче балакаючи про щось і передрікаючи. Перший не витримав вірменин, змахнув плащем, закидаючи його на плече, і ступив через поріг у розчинені двері — дощ пройняв його й покрив. Ми всі схвильовано заговорили, обступивши брата Агапіта й переконуючи, що надто велику ношу він на себе поклав, бо, коли не врятує Святошу, чекає його неслава. Він же стояв серед нас із піднесеним та надихнутим лицем, а коли всі виговорилися й замовкли, почули ми його голос, що височувався майже зі стулених вуст.

— Братіє моя! — сказав він. — Велику силу нині відчув я в собі. Спустився до мене янгол і звістив, що я повинен за це діло взятися. Звістив він мені, що житиме брат наш Микола, йому ще не пора вмирати…

Я під той час подумав: чи нема між нас іншого святого, щоб також побачив янгола, який тут перебував.

Відтак виступив наперед Єремія, той, до кого видива найчастіше з’являлися.

— Він каже правду, братіє, — урочисто проголосив він. — Я теж чув шелест крил.

Я ж чув тільки шелест дощу, а може, принагідно подумав: шелест дощу теж може стати шелестом крил; був я тоді юний і наївний і ще вірив у все, про що говорилося, не підозрюючи того великого світу думок і почуттів, що сокровенно в людині ховаються.

— Боже тобі допоможи, брате, — сказав ігумен і благословив Агапіта; той же смиренно вклонився й поцілував в отця ігумена руку.

Ми почали виходити в дощ один по одному, і вітер кидав нам в обличчя жмені крапель. Ішли з мокрими обличчями, простіші із нас думали, що перед новим чудом постають, а мудрі зрозуміли, що вивищитися захотів брат Агапіт. Я ж був на той час серед простіших, тому йшов схвильований, не помічаючи мрячки: душа моя під той час по-справжньому бажала чуда. Вітер збивав із дерева зелені листки, і кілька їх налетіло й на мене; тоді я звів до неба лице і дозволив дощу литись на нього. І здалося мені на мент, що бачу й розумію велетенське безмежжя, яке розкривається переді мною, і, хоч було те небо ущерть заслонене хмарами, ясним воно мені уздрілося.

Агапіт залишився біля Святоші, а брат Єремія, підійшовши до мене, поклав на плече руку.

— Виглядаєш із моря погоди? — спитав і засміявся, як тоді мені здалося, не знати й чому.

3

Агапіт біг через ліс. Шумів у нього над головою вітер, гойдаючи кронами, які губили на голову бігунові великі краплини; вряди-годи вскакував він у калюжу і вилітав з неї. Хоч було прохолодно, густий піт разом з дощем покрив йому обличчя; темінь колотилася довкола, бо неба під ту хвилю не було, як і місяця в ньому. Замість неба товклося щось чорне й насумрене, і він раптом злякався, що збочить зі стежки і навіки пропаде в темені. Стишив хід; довкола сірими привидами витиналися стовбури; гілля сплелося, наче стискало з’єднані руки: стежка стала ковзка, бо почалися глини, в обув’ї хляпало і чвакало, а мокрий поділ мантії ліпився до ніг. Часом злітав йому з голови кукіль, і він, рачкуючи, шукав його в наповненій дощем траві. Коли ж ударяли краплі об його стрижену голову, здавалося, що це чорний птах клював йому мозок; він хрестився нашвидкуруч і знову кидався бігти. Не раз ноги роз’їжджалися, і він падав; чув тоді запах мокрого зела й розквашеної землі. Зело ж буяло навколо нього: в ногах, обабіч і над головою — топивсь у ньому і раптом почав розуміти, що воно таки живе, дихало й хиталося, розмовляло поміж себе: густий, оновлений дощем, сік втікав у жили його від п’ючких, жадібних ротів-коріння. Квіти хиталися, неначе слізьми засліплені, і їхній плач ставав віщий: вістив про народження та смерть. Комарі сідали на обличчя Агапітові й пекли його, часом натикався на сонних і пересичених жаб — вони кавкали розпачливо під його підошвою. Лякався тоді ще більше, бо здавалося йому під той мент: земля живу плоть має, і їй від його кроків болить. Подумав, що батько в цьому лісі не зазнає такого нікчемного забобонного страху: для нього не існує цієї безіменно-навальної юрби трав та зілля, а кожна бадилина знайома, як сестра.