Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 69
Валерій Шевчук
Але в ту ніч рип дверей не збудив його. Збудило його те, що двері задовго не відчинялися. Єремія встав і підійшов до келії. Приклав вухо до щілини біля віконця і довго наслухав. Було у келії тихо. Тоді він натис на двері, але так обережно, що відчинилися вони майже без рипу. Агапіта в келії не було, натомість у тому місці, де стояла у нього скриня, виднілася яма. Єремія зазирнув у ту яму, але в неї не поліз.
Пізніше, бувши на смертному ложі, Агапіт розкриє свою таємницю. Її знатимуть Єремія, ігумен, Полікарп та я, раб божий Семен, — оповість мені про те Єремія із особливої, як він скаже, любові до мене, взявши, однак, у мене клятву мовчати, як риба.
Тієї ночі Агапіт таки справді виніс лише один лантух землі, коли накладав другий, рискаль пробив дірку по той бік монастирської огорожі — решту землі Агапіт виніс за монастир. Сховав рискаля і мішка у підземний хід, а сам швидко подався, оминаючи хати, що стояли насупроти монастирських воріт, до лісу, що підступав упритул до хат.
Він ішов швидко. Піт висіювався в нього на чолі, і він мусив змахувати його рукавом. Ліс темно шумів над головою, інколи неподалець гухала пронизливо сова, тоді Агапіт спинявся й хрестився. Хмиз потріскував у нього під ногами, зусібіч витиналося гілля, наче простягувало до нього руки і хотіло схопити; вряди-годи він озирався — боявся за собою погоні. За кілька хвиль вийшов на лісову галявину, серед якої стояла мала, дерев’яна, покладена зрубом хатка.
На порозі хати бовваніла темна постать. Почувши кроки, постать заворушилася.
— Хто це там ходить поночі? — гукнула старечим, несильним голосом.
— Це я, тату, — сказав Агапіт. — Прийшов до вас, як обіцяв.
Постать шумливо звелася.
— Слава богам, — сказала вона. — Вони таки почули мене і привели тебе до мене.
— Це любов моя привела мене до вас, — сказав смиренно Агапіт.
— А що тебе від мене відвело? — спитав гостро батько. — Що кинуло тебе за той сірий паркан?
— Годі про це, тату, — сказав м’яко Агапіт. — Так воно є, і так мусить бути.
— Заходь же, сину! — обізвався батько.