Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 132

Я думав ці думки, коли закінчував писати про Федора, що загинув, хоч і просвітив уже був душу свою. Було саме опівдня, мені принесли хліба й води; поївши скромно, я задоволено відпочивав. Раптом почув шум кроків, по переходу йшов не один чоловік, а гурт. Все моє писання було пильно сховано, як робив я завжди, кінчаючи роботу, через це прислуховувався до кроків спокійно. Похід, однак, наближався з якоюсь урочистою навальністю все ближче й ближче, було щось у тій ході тверде й невідворотне, і мимовільно стислось у мене серце, віщуючи недобре. Так воно і сталося: похід зупинився біля моєї келії.

Я звів очі до віконця і побачив пильні ігуменові очі.

— Брате Семене, — сказав він твердо. — Відчини, ми хочемо зайти до тебе.

Я відчинив. У келію зайшов ігумен, його наступник Іоанн, Пимен-пісник, Полікарп, Ісайя, Єремія Прозорливий, Агапіт-цілитель, Микола, Онисифор та Никін, з яким я бесіди любив вести. Я хотів зустрітися з Никоном очима, як це звикли ми поміж себе робити, але напрочуд холодне обличчя побачив — не дивився Никін на мене, а кудись убік.

— Ми прийшли до тебе, — сказав ігумен, — як до людини, звабленої бісом, котрий фальшивою мудрістю тебе наділив, через що ведеш неподобні розмови з братією, пророчиш і зваблюєш їх. Дійшло до нас і те, що ти якусь книгу пишеш і ховаєшся з письмом своїм, що називаєш чернече життя протиприродним і неугодним богові, відтак і не молишся належно, як це заповіджено кожному ченцеві. Із усього цього зрозуміли ми, що звабив тебе ворог, і тим самим теж стаєш нашим ворогом, коли не дійде до тебе наша благочестива молитва.

— Хто на мене навів коромолу? — спитав я спокійно.

— Я, брате Семене, — озвався Никін. — Той, хто найбільше слухав твоїх зловмисних речей. Спершу западали вони мені до серця, але потім я розмислив, що лихий біс говорить твоїми вустами, і, щоб урятувати тебе й себе, пішов до отця ігумена і про все йому розповів…

Він дивився на мене холодним, відчуженим поглядом, і великий сум раптом обійняв мене: зраду-бо я побачив від людини, до якої був щиро серцем прихилився.

— Шкода мені, брате, — сказав смутно, — що ти зло побачив у тому, у чому зло я застерігав.