Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 131

Ті розумні очі у моєму віконечку, здавалося, випивали мої слова: були надто уважні і не пропускали жодної думки.

— Хіба не велів бог вирікатися земних радощів і земного багатства? — питав він несміливо.

— Велів, — просторікував я. — Але від тих радощів, що корінням своїм зло мають, і від того багатства, що з поту і крові інших постає.

— Хіба ж буває інакше багатство?

— Буває, — відповів я. — І не золотом воно вимірюється, а добром. Хто чистий серцем, той і багатий.

— Але з порожнім шлунком? — сумно всміхався Никін.

— Людині не так уже багато треба, щоб насититись, — сказав я, — тобто не відчувати голоду, однак людина не знає межі в задоволенні прихотей своїх. Коли б зібрати гроші, що без потреби тратяться, можна було б усіх голодних нагодувати. Люди всю свою снагу віддають на те, щоб узяти більше від життя, — жах голоду перед ними стоїть, і вони пакують свій шлунок якнайтугіше, хоч ніхто не думає, що завтра, коли той голод настане, спожита вчора їжа його не втамує. Але це ще півбіди: гірше, коли вона починає гадати, що її розум вищий від вищого і що вона все знає, — тоді не вірить у сокровенне. Глупота з’являється там, де немає сумніву, відтак і занепад починається, гнилець заводиться і тля. Істина є, але немає її межі, кожна межа для істини — це кайдани, і єдиний справдешній вимір для неї — добро, людиною творене. Коли вчинив ти добре діло, озирнися і пересвідчись, чи не вчинив тим самим діла лихого — є добро мниме і справжнє. Мниме — це така добротворність, що злі плоди після себе лишає, справжнє — це те, що чисте й нетлінне у часі й перед усіма. Є правда одночасна і вічна, одночасна на завтрашній день лудою брехні покривається, вічна ж у віках сіяє, і немає їй кінця. Відтак все в цьому світі надвоє розділене і все у змаганні вічному перебуває: знайди у вирі тому своє справжнє місце! Зумій зберегти свою справжність і чистоту. Нелегко це, і не кожному дається, бо у світі один перед одним мусить гнутися, однак ніколи не забувай, що в людині не вмирає думка про її вище призначення. Коли ж торкне тебе гнилець життєвий — не є ти уже боговірний, а у твань починаєш перетворюватися. Однак і той, хто чистоту і богоподібність свою зберігає, не може гордувати тванню й упосліджувати нею: гординя — той-таки гнилець для душі. Хто в слабшого та в упалого каменем кине, — той у самого себе кидає.

Так часто ми розмовляли, власне, говорив я, а Никін слухав; приходили до мене й інші ченці із тих, хто до розмислу мав нахил і хотів світ цей ліпше зрозуміти і себе. Решту часу я читав, бо мав у себе в келії достатньо книжок. Писання ж своє тримав у таємниці не через те, що остерігався, а з огляду на той-таки сумнів, чи не сприймуть його мої брати по обителі як зловмисне. Через те вирішив віддати його на волю божу: коли потрібно воно стане, викопають його люди і візьмуть до вжитку, коли ж непотрібне — зітліє, як тліє все у світі…

Я вже знав, що робитиму, завершивши це писання: світ великий і широкий все більше й більше зваблював мене. Як тільки закопаю пергамен, думав я, вийду з келії і, не оповіщаючи нікого, покину сірі стіни і світ цей смиренний: не вкладається в його рамці моя душа. Хочу жити, як поведеться: буде радість, я радітиму, а смуток надійде, сумуватиму. Коли сміятися хотітиметься мені, я сміятимусь і не стримуватиму сліз, коли вони потечуть мені з очей. Я не знаю, чи зроблю в тому широкому світі щось добре, але лихого напевне не вчиню. Сонце хочу відчувати в себе над головою, повне соку зело бачити і серед людей бути, котрі живуть, як їм природа веліла. Мені ж уділила вона долю найубогішу: дивитися на світ і пересівати все, що бачу, через серце й душу свої. Не учасником життя вона мене пустила в цей світ, а тільки її спостерігачем. Я приймаю на себе тяжкий жереб цей і нестиму його, адже сам вістив: кожен у житті має бути тим, ким є.