Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 127

Кажучи це, крутив він жорно, і воно безперервно вимелювало з себе борошно.

— Хочу я й монастир покинути, — тим-таки повільним голосом продовжував Федір. — Житиму із праці рук своїх і про спокій душі дбатиму. Чи можна назвати це, брате, добрим ділом?

— Воістину, — сказав я, бо це були й мої сокровенні думки.

В цей самий час, коли промовлялися ті слова, привів боярин Василя до князя.

— Скоріше схопіте того Федора, — із палом казав Василь, — і візьміте скарб. Коли ж він не стане давати, пригрозіть йому биттям та муками, коли ж і тоді не дасть, віддайте його на великі муки, а коли й тут не покориться, покличте мене, я перед вами викрию його…

— Гаразд, отче, — сказав зраділий князь. — Візьми за добру звістку оце! — він подав йому гривну. — Коли ж і справді дістанемо скарб, дістанеш і більшу мзду. Сідлайте коні! — наказав він отроку.

Задудніла в дворі труба, а за півгодини князь рушив із дружиною, наче на велике полювання чи війну.

Я вже вийшов із Федорової келії, але до своєї не дійшов, коли впали княжі отроки до монастирського двору і вмить оточили Федорову келію. Було це восени, я стояв біля засипаного листям Григорієвого саду й дивився. Зв’язаного Федора витягли з келії і кинули на коня. Звідусіль збігалися ченці, та й ігумен уже поспішав назустріч воїнам. Князь поїхав до нього, скочив з коня і взяв благословення. Вони про щось розмовляли, бо довго стояли один супроти одного.

Тим часом поспішив я до Федора. Він лежав перекинутий через коня, і борода його звішувалася.

— Лиха година мене б’є, брате Семене, — сказав він натужно. — Молися за мене!

Коня підстьобнули, і той рушив. Князь сидів уже верхи, і дружина чвалом подалася до воріт, збиваючи копитами легле листя.

Я стояв серед двору скрижанілий і печальний. Адже він один з небагатьох був, той Федір, котрий справді хотів шукати спокою для душі. Натомість посміялася з нього доля, тож чи можемо ми до кінця збагнути цей світ, пристрасті людські й добро? Чи можемо ми в цьому світі щось збудувати довічніше цих сніжин, якими так густо виповнилося повітря, коли на нас руїна може вдарити щохвилини потужна? Чи досить добрих намірів нам і діл та й чи ділом є святе поривання? Що є вічного й постійного в цьому світі, подумав я, і що лишиться від нас на віки і не упаде? Що в світі цьому загибелі й тліну не підлягає з того, що створено нами в умах і речах?

Так думав я, і мимовільні сльози текли мені по лицях: за щирим чоловіком я сумував, що міг би по-справжньому добрим бути.

11

— Розв’яжіте його! — наказав князь. — Я хочу з ним по доброму перемовитися.

Федора розв’язали, і він почав розтирати набряклі руки й ноги.

— Отче мій, — мовив лагідно князь. — Ти нам вибач, що ми повелися з тобою так безоглядно: нагальна потреба до того змусила. Тож скажи: чи правда те, що скарб ти знайшов? Я хочу поділити його з тобою, і будеш батьком батькові моєму та й мені.