Читать «На полі смиренному» онлайн - страница 126

Тож мучив себе Василь даремно. Велика лють виросла в ньому через те, відтак знайшов він серед князівських дорадників одного лихого боярина, якого знав раніше. Прийшов до того боярина і сказав:

— Федір, що був переді мною в печері, знайшов скарб: безліч золота, срібла й посуду коштовного. З усім цим хотів тікати в чужу сторону, але я стримав його. Він тепер юродствує і не хоче відкрити таємниці. Сам же позірно відмовляється від багатства, щоб улучити добру хвилю і втекти.

— В якій це було печері? — спитав боярин.

— У Варязькій. Але я сам там копав і не знайшов нічого, не знайдете і ви…

Федір же в цей час балакав у своїй келії зі мною. Оповідав детально свою історію, і його голос був уподібнений до шуму жорна, та й не припиняв він і тоді своєї безперервної роботи: крутив і крутив, а з-під каміння виточувалося біле борошно. Я дивився на те борошно, на дворі вив вітер, бо була тоді негода, і мені раптом стало затишно біля цього страждальця.

— Від первобуття свого ми надто віддаляємося, — сказав я, коли Федір замовк. — Замість того щоб природі уподібнюватися, ми суперечимо їй — звідси лихі наші пристрасті. Людське життя не завжди добрими вчинками вимірюємо, через що славимо лихих, а добрих забуваємо. Добрі ж учинки часто не з самої нашої природи виходять, а з розважку, щоб славу людську здобути, а відтак і ласку божу. Божа ж ласка — це не думка, яку витворюють про тебе люди, а спокій душі. Здобути ж спокій душі, нечистим бувши, годі, хоч лиходії позверх таки спокійні. Так, брате, він спокійний назовні, а не зсередини. Я й інше тобі скажу: той, хто себе мордує, сподіваючись зажити ласки божої, майже такий самий грішник, як і той, що лихо відверте чинить. Не проти природи своєї людина повинна іти, а за нею. Не вчи вишню родити малину, хай буде вишня вишнею, а малина малиною. Лихі ж учинки зчаста виникають у світі через те, що не навчені ми жити у злагоді із природою, частками якої ми є. Не випадати нам із неї треба, а вивищувати розумом своїм. Ось де справжня служба найвищій силі, під покровою якої живемо.

Федір легенько покивував головою.

— Так, так, — казав він. — Добрими вчинками хай буде людина суджена. Мені, правда, поки що не щастило. Навіть майно своє я роздав пройдисвітам. Знаєш, брате, — він поклав мені на руку долоню, — здається, одне добре діло я таки вчиню.

Я дивився на нього, обличчя його лагідно світилося.

— Забув я зовсім про той скарб, — додав Федір. — Забув навіки: для себе і для всіх. Бо скільки пристрастей лихих я б розпалив, коли б спробував його узяти. Василь за мною погнався б, щоб забити мене, на монастир той скарб віддати — не певен я, куди ті гроші підуть; князеві ті гроші видати: на лихі війни й на бенкети їх переведе.