Читать «Шлях Срібного Яструба» онлайн - страница 71
Дмитро Білий
Старі й молоді воїни — скіфи, алани, готи — зосереджено слухали прадавню пісню. Веремія, що гуділа навколо, здавалося, не зачіпала їх, заглиблених у чарівний світ давно забутих легенд. Серед воїнів навколо співця Атей помітив і Марка. Молодий римлянин уважно слухав співи, шкрябаючи гострою паличкою по дощечці, намащеній воском.
Атей теж завмер, намагаючись назавжди закарбувати у своїй душі кожне почуте слово. Він не рухався з місця, навіть коли співець замовк. Раптом хтось торкнувся його плеча, і хлопець почув голос Марка:
— Жоден служник музи Кліо не може краще переповісти істину, ніж ті, хто зберігає ці пісні.
Очі Марка палали. Він показав дощечку. Вся вона була списана грецькими письменами.
— Якби ти знав, Атею, скільки дивовижних і прекрасних пісень і легенд зібрав я тут! Хіба можна порівняти холодну й бліду поезію наших римських і грецьких митців з цим сповненим життя диханням степу й пристрастей, якими дихає кожен рядок цих пісень і легенд!
— А що це за кинджал, яким ти малюєш ці візерунки на дощечці? — запитала Орія.
— Це? — Марк здивовано покрутив у руці загострену паличку, — це стилос. З його допомогою я навік зберігаю все, що почув і побачив у цих степах.
— Мабуть, ти великий ворожбит і маг? — вражено промовила Орія.
— А ще були мандрівники, які залишили назавжди такі письмена про скіфів? — запитав Атей, який вже не раз бачив грецькі письмена й завжди мріяв оволодіти цим магічним мистецтвом — карбуванням знань.