Читать «Шлях Срібного Яструба» онлайн - страница 71

…І як обступили вороги Таргітая, Наїжачилися списами й мечами, Немовби хотіли небо проштрикнути, Поклали стріли на тятиви своїх тугих луків. І побачив Таргітай, що нема вже вірних побратимів навколо. Хіба що вірний кінь його, огир, б’є копитами, Про зраду промовляє. Махнув Таргітай тоді списом, До матері своєї, Гілеї, промовив: «Чи мені смерть варто прийняти, Чи славу смертю здобути?» Поклонився він діду своєму — Борисфену, Поклонився побратимам своїм, За честь полеглим, Поклонився степу й вітрам степовим І сказав ворогам своїм: «Не буде вам слави мене вбити, Хіба що об панцир мій мечі затупити!..» Двісті стріл Таргітай щитом відбив, Та ще сто руками зловив, Тисячу ворогів списом пронизав, Та ще тисячу мечем порубав… Але ворогів прибуває, А Таргітай знемагає. Немов хмара, вороги його обступили, Оточили у високої могили… Таргітай б’ється, рубає, До свого коника промовляє: «Кінь мій вороненький, Товаришу вірненький, Служив ти мені і в степах широких, І серед скель високих, Тож зіслужи ти мені службу І серед лав ворожих». Із цими словами Таргітай коня розганяє, Кінним скоком з кургану стрибає. Чотири лави ворожих пролітає Та й серед хмар зникає… Тільки й майнула тінь Таргітая, Там, де червоне сонце на сході сяє…

Старі й молоді воїни — скіфи, алани, готи — зосереджено слухали прадавню пісню. Веремія, що гуділа навколо, здавалося, не зачіпала їх, заглиблених у чарівний світ давно забутих легенд. Серед воїнів навколо співця Атей помітив і Марка. Молодий римлянин уважно слухав співи, шкрябаючи гострою паличкою по дощечці, намащеній воском.

Атей теж завмер, намагаючись назавжди закарбувати у своїй душі кожне почуте слово. Він не рухався з місця, навіть коли співець замовк. Раптом хтось торкнувся його плеча, і хлопець почув голос Марка:

— Жоден служник музи Кліо не може краще переповісти істину, ніж ті, хто зберігає ці пісні.

Очі Марка палали. Він показав дощечку. Вся вона була списана грецькими письменами.

— Якби ти знав, Атею, скільки дивовижних і прекрасних пісень і легенд зібрав я тут! Хіба можна порівняти холодну й бліду поезію наших римських і грецьких митців з цим сповненим життя диханням степу й пристрастей, якими дихає кожен рядок цих пісень і легенд!

— А що це за кинджал, яким ти малюєш ці візерунки на дощечці? — запитала Орія.

— Це? — Марк здивовано покрутив у руці загострену паличку, — це стилос. З його допомогою я навік зберігаю все, що почув і побачив у цих степах.

— Мабуть, ти великий ворожбит і маг? — вражено промовила Орія.

— А ще були мандрівники, які залишили назавжди такі письмена про скіфів? — запитав Атей, який вже не раз бачив грецькі письмена й завжди мріяв оволодіти цим магічним мистецтвом — карбуванням знань.