Читать «Шлях Срібного Яструба» онлайн - страница 20

— І ти на власні очі бачила Матір-Лисицю? — запитав Атей.

— Про це не можна розповідати, бо тоді Мати-Лисиця може розлютитися, а від її помсти ніхто не зможе втекти. Розповідають, що колись, дуже давно, коли сармати тільки з’явилися на берегах Борисфену і ще підкорялися скіфам, один скіфський цар вирішив узяти собі в наложниці одну дуже гарну дівчину з сарматського племені саїв. Вона не хотіла йти за скіфського царя. Тим більше, що він був дуже старий і невдовзі мав померти. А за вашим звичаєм скіфських царів завжди ховали разом із жінками та наложницями. Тоді сарматська дівчина вирішила втекти. Довго вона уходила від гонитви, кінь її пав у степу, і вона ледь змогла добратися до цього яру. Наші боги вирішили врятувати її, і вона перетворилася на дух Матері-Лисиці. Воїни, що переслідували її, обшукали весь яр, але дівчину не знайшли. Тоді вони вирішили заночувати тут. До ранку ніхто з них не дожив. З того часу почався занепад скіфської влади у цих степах.

— А які жертви ви приносите Матері-Лисиці? — запитав Атей і озирнувся навколо. Йому стало трохи ніяково. Яр, який здавався йому досі таким привітним і затишним, тепер викликав у нього зовсім інші почуття. Хлопцю навіть здалося, що десь між деревами майнули якісь зловісні примари.

Але Орія не відповіла на запитання Атея, а в її очах блимнули недобрі вогники.

Глава 10. Жертовник Священного Яру

Минув ще один тиждень. Атей відчував, що він повністю відновив свої сили, а рана нагадувала про себе тільки в снах, у яких страшний вершник все намагався поцілити хлопця своєю стрілою. Весна вже владно панувала над степом. Іноді Атей вибирався з яру й дивився у відкритий степовий простір. Високі ковила вже вкрили землю, і степ, здавалося, коливався під легким вітром.

Атей відчував, що у нього вже вистачить сил покинути яр, у якому відчуття близької небезпеки все більше й більше підступало до його серця. В цей день хлопець остаточно вирішив відправитися в подорож.

Вранці Орія знову відправилась на полювання. Атей прив’язав до чересу горит зі стрілами й акінак. Залишалося тільки зробити собі лук. Без цієї зброї у відкритому степу годі було й сподіватися залишитися живим. Потім він збирався забрати Щит Таргітая й відправитися в степ.

Атей підхопив свої вояцькі лахи й пішов у глибину яру вздовж струмка. Дерева навколо ставали все густішими. Промені сонця, пробиваючись крізь зелене листя, яке щойно почало вкривати гілля, кидали на землю примарні тіні. Хлопець уважно придивлявся до дерев, сподіваючись знайти годящу для доброго лука гілку. Але дерева здебільшого були старі, сухі та покручені, або ж занадто молоді.

Так Атей дістався великої галявини, посередині якої, старанно обкладене темним, покритим мохом камінням, знаходилося те саме чарівне джерело, про яке розповідала Орія. Він озирнувся навколо й завмер. Галявину оточували високі дерева. Їх покручені товсті гілки, закриваючи небо, хижо звисали над головою, немов збиралися ухопити непрошеного прибульця. Атей побачив, що перед джерелом стояв великий камінь, посередині якого був видовбаний глибокий жолоб. На камені були вирізьблені якісь загадкові візерунки, але у напівтемряві розібрати їх було дуже тяжко. Утім, особливого бажання це робити у Атея й не виникло. Камінь був вкритий темними плямами, і від нього віяло холодом і смертю.