Читать «Шлях Срібного Яструба» онлайн - страница 111

Врешті-решт чорні вершники оточили щільним кільцем Курган Анахарсія й закружляли навколо нього, осипаючи жменьку скіфських воїнів хмарою стріл.

Двоє скіфів, вражені відразу декількома стрілами, впали на землю. Тепер шестеро скіфів, Марк і Атей, присівши на одне коліно й зімкнувши свої щити, закривали Тімна, який надзвичайно швидко пускав одну за одною стріли в атакуючих.

Від зливи стріл щити у скіфів нагадували їжаків — у кожному стирчало вже не менше тридцяти стріл. Тільки від блискучої поверхні Щита Таргітая, який тримав перед собою Атей, стріли відлітали, навіть не залишаючи ніяких подряпин.

— Я чув про одного центуріона, — закричав Марк, який навіть у такій фатальній ситуації не забував згадувати якісь повчальні приклади, — у щит якого під час бою з нумідійцями влучило сто двадцять стріл!

— Ну і як? — запитав його Атей.

— Нічого, він залишився живий і зміг перемогти у бою! — весело вигукнув Марк.

Але, скоріше за все, згаданий Марком центуріон-переможець був далеко не в такій скрутній ситуації. Вершники-мерці кружляли навколо кургану, аж доки у Тімна не закінчилися стріли. Не менше трьох десятків чорних вершників лежали на полі навколо кургану, але, здавалося, кількість нападників не зменшилася. Дві сотні вершників-мерців застигли навколо Кургану Анахарсія, наїжачившися списами й готуючись до останньої вирішальної атаки.

Майже всі скіфи були поранені стрілами. Вони виставили наперед списи й готувалися прийняти останній бій. Тімн, якому стріла пронизала праве плече, кривлячись від болю, тримав лівою рукою свою грізну сагарісу.

Раптом з-за спин вершників злетіла ціла хмара стріл — це задні ряди вершників-мерців зненацька вистрілили з луків. Атей ледь встиг прикритися Щитом Таргітая. Стріли, немов град, задріботіли по Щиту. Коли Атею здалося, що злива стріл скінчилася, він обережно визирнув із-за Щита. Всі шестеро скіфських воїнів лежали на кургані, поцілені стрілами. Лише Тімн і Марк залишалися в живих.

Атей позіхнув — здавалося, йому вже не прийдеться передати Щит Таргітая Сагіру.

Раптом чорні вершники розступилися, і наперед виїхав чаклун Гістас.

Здавалося, Гістас був вкрай втомленим. Він тяжко дихав, і з грудей його вихоплювалося тяжке хрипіння. З почорнілого обличчя спадали тяжкі краплини поту. Здавалося, що він ледь виносить сонячне світло.

Немовби вгадавши думки Атея, Гістас, тяжко дихаючи, промовив:

— Вперше я зрадив ніч, виступив удень і тому втратив частку своєї могутності, але інакше я не зміг би заскочити вас зненацька. Тому мені не варто гаяти час на довгі балачки з вами. Я тільки поворухну своїм пальцем, і мої вершники просто зітруть вас на порох. Тому, якщо ви хочете жити — віддайте мені Щит Таргітая. Його сила має належати мені.

— Але чого ти просто не переб’єш нас і не забереш Щит Таргітая у мертвих? — похмуро запитав Тімн.

Гістас мовчав.

— Я знаю, Гістасе, чому тобі обов’язково треба узяти Щит Таргітая з рук живої людини — тоді в Щиті залишиться частка душі його Зберігача і від цього ти отримаєш набагато більшу магічну силу! А так — просто майстерно зроблений звичайний щит, — втомлено промовив Атей.