Читать «Шлях Срібного Яструба» онлайн - страница 105

Алан Сайдантірс стрибнув на Гарма, намагаючись його пронизати своїм мечем. Але Гарм Чорний Пес легко відбив його удар і одним ударом передпліччя лівої руки, яка була захищена залізним наручнем, вибив меч з рук алана. Відразу лезо його меча вперлося у горлянку Сайдантірса.

— Я не збираюся вбивати ні рейдгота, ні алана! — крикнув Гарм Чорний Пес. — Я прийшов сюди, щоби вбити під час герцю воїна Срібного Яструба!

Знову зависла тяжка тиша. Всі очікували вирішальних слів царя Сая і конунга Ерманаріха.

Нарешті, з місця піднявся конунг Ерманаріх. Він уважно подивився на Гарма Чорного Пса, потім на величезне готсько-аланське військо, яке скупчилося навколо пагорбу.

— Що ж, — заговорив конунг, — воїн Гарм довів свою спритність та військову майстерність. Тому саме він буде битися зі скіфом на рівнині Сірої Вовчиці!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними вигуками.

Сильних воїнів у Степу завжди поважали.

…І ще більше поважали переможців…

І тільки старі готи-скальди тихо перемовлялися між собою, недовірливо косячись на Гарма Чорного Пса:

— Гарм — погане ім’я, — казали вони, — з діда-прадіда передається розповідь про чорного пса Гарма, який живе десь на півночі, у час Загибелі Богів він буде бігти за Вовком Фенріром і сіяти навкруги смерть і руїну….

Втім, молоді воїни не звертали на їх слова уваги, захоплені силою й небаченою до того спритністю й військовою майстерністю прибульця.

Вождь аланів і конунг рейдготів тепер були впевнені, що під час герця біля річки Сірої Вовчиці перемога буде обов’язково на їхньому боці…

Глава 12. Пророцтво мудреця Анахарсія

Послухавши розповідь Марка про славні події минулих часів та із ще більшою зацікавленістю про дивовижні щити славетного Ахіллеса та Енея, Атей примостився біля кам’яного зображення воїна на кургані Анахарсія. Вечоріло. Луг, на якому ще вранці юрмилося декілька тисяч воїнів, був порожнім. Хіба що тільки вогнище, навколо якого сиділо з десяток скіфів, нагадувало про Велике Коло.

«Ось так завжди було і, мабуть, завжди так буде, — думав Атей, дивлячись, як повільно сідає за обрій червоне сонце, — скільки оце Марк розповідав про великі події, битви, війни, героїв, звитяжців, про народи та могутні фортеці. І де вони всі поділися? І що залишиться від мене, Сагіра, Орії та самого Марка? Хіба що Щит Таргітая? Але які таємниці все ж приховані в ньому?»

Атей знову поклав Щит Таргітая перед собою й почав уважно роздивлятися малюнок на його поверхні. Втім, вже було досить темно, і малюнка майже не було видно. Атей згадав, як Отан сидів, схрестивши ноги, торкаючись пальцями Щита Таргітая, і постарався зробити те ж саме.

На доторк Щит був прохолодним, і в той же час від нього віяло якоюсь дивною силою, немовби Щит Таргітая випромінював потужні хвилі, які могли нести і небезпеку, і порятунок.

Атей закрив очі і поклав обидві долоні на Щит Таргітая, намагаючись повністю зосередитися на своїх відчуттях. Тим часом скіфські воїни, сидячи навколо вогнища, затягнули якусь довгу й тужливу пісню.