Читать «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники» онлайн - страница 11

На зламі століть кожен австрійський письменник був оточений ідеєю держави, ніби замковою стіною. Куди б він не йшов, наштовхувався на неї — на свою дивну імперію, яка то вимагала собі якогось «давньоримського» служіння, захисту, то напрошувалася на огуду, посміх чи знизування плечима. Автори з інших країн мали національні проблеми, австрійці — тільки проблеми імперські. Хоч би про що вони писали, бодай поміж рядків проглядала потреба обґрунтувати або право габсбурзького світу на існування, або неминучість його кінця. І зміст підказував форму.

Скажуть, у Кафки вона саме й відірвалася від змісту, набула подоби тих шат XVI століття, в які Дюрер одягав апостолів. Та придивіться уважніше. Музіль зазначив про свою Каканію, що «кожен був там негативно вільним», зазначив ніби між іншим. Однак міркування це засадниче, відтак має право стати ледь не домінантою кафківського романного світу. Кафка не міг запозичити цю думку в Музіля хоча б тому, що твір «Людина без властивостей» тоді ще не був написаний. Просто обидва спостерігали ту ж саму габсбурзську дійсність.

У ситуації Йозефа К. найбільше впадає в око й водночас є найбільш дивовижним те, що він сам «негативно вільний». Влада примушує його не брутально, без насильства, у м'яких рукавичках, відступаючи, коли він стає непохитним, і утверджуючи себе, коли вдається заскочити його зненацька. Вона бере Йозефа К. собі в союзники, навіть у виконавці наказів, використовує проти нього його облудну й загрозливу свободу, той вакуум, що довкола нього утворюється, ту самотність, яка робить його безпорадним і беззахисним.

Невсипуща, розгалужена, всепроникна діяльність судових інстанцій у «Процесі», діяльність, котра на третину — звичка, на третину — потурання, на третину — хитрість, позбавляє все навкруги смислу і тим дужче нагадує функціонування бюрократичного апарату старої Австро-Угорщини.

Імперія розлазилася по всіх швах, і подовжити її існування «у борг» спроможні були методи, лише їй самій адекватні. Не тільки свідомо охоронні, а й такі, що складалися довільно, спонтанно, всупереч глуздові. У хід ішло все: стареча неміч владних структур і їхній колосальний управлінський досвід, традиційний, неповороткий фаталізм і постійно оновлювана поліцейська чіпкість, уроджений консерватизм і набута, вимушена терпимість, свої й чужі помилки, своє й чуже безсилля, навіть корупція, навіть глупота. І виникала видимість рівноваги, ще не осягнутої мудрості, ще не розгаданої передбачливості. Той світ новітнього західного «плюралізму», що за часів Кафки тільки утверджувався і в якому тотально відчужений, «негативно вільний» індивід б'ється «головою об стіну камери без вікон і дверей», якщо й не є прямим продовженням Дунайської монархії, то принаймні співвідноситься з нею. Габсбурзька бюрократія — провісник всезагальної формалізації суспільства XX століття. Тому вона для Кафки, як і для Музіля, — модель, хоча й використовувана, мабуть, таки несвідомо.

Деякі «темні місця» й чимало абсурдів з кафківських романів світлішають, коли поглянути на них під таким кутом зору.