Читать «Твори: оповідання, романи, листи, щоденники» онлайн - страница 10

Фінал «Процесу», а також сюжети новел «У виправній колонії» та «Братовбивство» — ось і все (або майже все), що Кафка сказав на тему звірств і кровопролиття. Чи не правда, надзвичайно мало для митця, що жив у катастрофічну епоху «світових воєн і пролетарських революцій», та ще й налаштованого на песимістичну хвилю. Більше того, в цьому дивовижному кафкіанському світі мов би взагалі немає примусу. Йозефа К. заарештовано й тут же відпущено на волю, проти нього провадиться процес, але йому не забороняється виконувати свою роботу в банку, навіть на допити його викликають по неділях, щоб не заважати службі. Ніби то процес, так би мовити, «факультативний».

І дивовижний цей кафкіанський світ насамперед тим, що в ньому всі невільники, хоча, як уже мовилося, ніхто нікого не приневолює. В усякому разі, відкрито: Йозеф K., здається, міг би процес ігнорувати, але поступово все так складається, що «думка про процес вже не полишала його». Тут присутня ота невідступна логіка абсурду, з тенет якої не виплутатися. Тут усім погано: Йозеф К. в банку має кабінет куди зручніший, ніж його слідчий, але Йозеф К. перебуває під слідством, — звинувачуваним нічим дихати у канцеляріях на горищі, а в судовців, навпаки, голова паморочиться від свіжого повітря.

Після Другої світової війни, коли фашизм був ще кривавою раною, а сталінізм — живою реальністю, багато хто зіставляв нового літературного кумира — Кафку — з фашизмом або зі сталінізмом. У розумінні pro («за»), як німецький літературознавець Г. Андерс, але ще частіше в розумінні contra («проти»). Останні ближчі до правди, але доконче її всю не охоплюють. Кажу це не в докір Кафці. Навпаки: фашизм згинув, згинув і більшовизм, а явище, котре провістив Кафка, не просто живе, а й ознак занепаду не виявляє — лише повсякчас змінює обличчя. Адже притаманне воно й нашій новій цивілізації в цілому, становить її універсальну прикмету, бо до певної міри є байдужим до специфіки суспільних систем. От тільки не знаю, як назвати цю описану Кафкою модель. Більше за інші підійшло б слово «тоталітаризм», якщо тільки взяти його в значенні розширювальному.

Кафка глибоко заглянув у природу зіткнень між індивідом і такою, «тоталітарною», владою, а відтак і осягнув їхню новітню особливість. Більш того, йому відкрилося, що алогізм закладено у фундамент будь-якої влади, що він у тому чи іншому вигляді притаманний усім суспільним системам. Відчуження особистості — їх неминучий побічний продукт, який вона, однак, «утилізує», з успіхом використовуючи як інструмент насильства. Живучи в Австро-Угорщині, спостерігаючи її розпад, Кафка зрозумів механізм анонімного, всюдисущого, але майже невловного насильства і — що, мабуть, не менш важливо — сам виявився чимось на зразок його піддослідного кроля. Ось це й зробило його великим експертом не лише з питань влади, а й з питань відчуження.