Читать «Принцеса і королева, або Чорні та Зелені» онлайн - страница 48

Принаймні, кінець Гелаени виявився милосердно швидким: одна зі шпичок влучила у горло, і королева померла, не видавши й крику. В мить її смерті на іншому кінці міста, нагорі пагорба Раеніс, дракониця Вогнемрія раптом заревла та сіпнулася у повітря; весь Драконосхрон здригнувся, а два з ланцюгів, що припинали тварину до стін, розірвалися. Коли королеві Алісенті повідомили про смерть дочки, вона роздерла на собі вбрання і проказала найлихіші прокляття на голову своєї суперниці.

Тієї ж ночі весь Король-Берег піднявся на кривавий бунт.

Заворушення почалися у вузьких та звивистих провулках Блошиного Подолу. Чоловіки та жінки кількасотенними хвилями вихлюпували з винних льохів, бійцівських ям та шинків — усі люті, п’яні та налякані. Звідти бунтівники почали розтікатися містом, волаючи про відплату за мертвих принців та їхню вбиту матір. Переверталися вози, громилися крамниці, грабувалися та підпалювалися будинки. На золотокирейників, що намагалися вгамувати безлад, напосілися з усіх боків і жорстоко відлупцювали. Не жаліли вже нікого — ані чесного, ані підлого. Панів та вельмож закидали камінням і сміттям, лицарів витягали з сідел. Пані Дарла Дідин мусила дивитися, як її брата Давоса штрикнули ножем у око, поки той намагався захистити сестру від наруги трьома п’яними стайнярами. Жеглярі, неспроможні повернутися до своїх кораблів, напали на Річкову браму і зчинили там справжню битву з міською вартою. Знадобилося чотири сотні списників під проводом самого пана Лютора Довгаля, щоб розігнати їх. Але до того часу ворота вже рознесли на півсотні шматків. Не менше сотні людей лежало навколо мертвими або при смерті, й чверть від них складали золотокирейники.

На Шевській площі звуки бунту чулися звідусіль, від кожного кінця міста. Міська варта прибула туди великим загоном — п’ять сотень вояків, озброєних тесаками, списами та шпичастими кийками, у чорних кольчугах, сталевих мисюрках і довгих золотих киреях. Вони стали стіною списів та щитів на південному краю площі. На їхньому чолі височів пан Лютор Довгаль верхи на забраному в броню огирі, з мечем у руці. Від самого його вигляду кількасот бунтівників повтікало у криві провулки, а ще кількасот — коли пан Лютор наказав золотокирейникам наступати.

Але ще десять тисяч лишилося стояти там, де стояло. Натовп був такий щільний, що найбоязкіші, ладні вже накивати п’ятами, мусили стояти, неспроможні поворухнутися — а їх штовхали, несли, збивали додолу і топтали ногами. Інші просувалися уперед, зімкнувши лікті, й волали прокляття назустріч списам, що наближалися під повільний перестук тулумбасів.

— Звільніть дорогу, кляті йолопи! — ревів пан Лютор. — Розходьтеся по домівках, і ніхто вас не зачепить! Тікайте додому!

Одні кажуть, що першим загинув якийсь хлібопік. Коли вістря списа проштрикнуло йому груди, він лише забурчав здивовано і очима проводив струмок крові, що потік його фартухом. Інші твердять, що першою вмерла дівчинка, збита й затоптана бойовим конем пана Лютора. З натовпу прилетів камінь і вдарив у чоло одного зі списників. Звідусіль чулися прокляття і вереск, з даху летіли дощем палиці, камені та нічні горщики, а лучник з іншого кінця майдану почав пускати стріли. Одного вартового пхнули смолоскипом, і за миг ока золота кирея запалала ясним вогнем.