Читать «Принцеса і королева, або Чорні та Зелені» онлайн - страница 40

Почувши новину, пан Роберт Гуня — лицар, відомий незлим веселим норовом та величезним черевом, що був поставлений королевою при її відбутті за каштеляна Дракон-Каменя — недовго думаючи, назвав убивцею Драконожера. Більшість люду погодилася з паном Робертом, бо за Драконожером знали чимало нападів на менших драконів, хоча таку шалену хижість він виявляв нечасто. Дехто з рибалок, побоюючись стати наступною здобиччю свавільника, закликав пана Гуню надіслати до лігва чудовиська кількох лицарів і покласти йому край. Але пан каштелян відмовився.

— Не чіпаймо Драконожера — то й він нас не зачепить, — оголосив лицар королеви.

А щоб мати певність, заборонив рибалити у водах під східним схилом Драконощовби, де лежало і зогнивало тіло мертвого дракона.

XVIII. Король-Берег

Тим часом на західному березі Чорноводної затоки звістки про битву та зраду в Гуркотні досягли Король-Берега. За чутками, королеву-вдовицю Алісенту вони змусили зареготати.

— Що посіяли, те зараз і жнуть! — вигукнула вона.

Королева Раеніра на Залізному Троні збліднула з лиця і зомліла, а тоді наказала зачинити й засунути міські брами. Від тієї миті нікому не дозволялося входити до Король-Берега чи виходити з нього.

— Я не дозволю, щоб до мого міста потай пробралися перевертні, аби відчинити браму бунтівникам! — оголосила вона.

Військо князя Вишестража могло стати під мурами вже назавтра або на післязавтра. А ще швидше могли примчати вершники на драконах, які вчинили зраду. Але принц Джофрі тільки зрадів такій нагоді.

— Хай лишень з’являться сюди! — проголошував він. — Я сам зустріну їх на Тираксесі!

Та матір його войовничі вихваляння не тішили.

— Не зустрінеш! — заперечувала Раеніра. — Ти ще замолодий для битви верхи на драконі.

Але принаймні дозволила малому сидіти у чорній раді, де обговорювалося, як упоратися з ворогом, що неухильно наближався.

У Король-Березі лишилося шість драконів, але з них всередині мурів Червоного Дитинця — тільки один, тобто власна дракониця королеви Сиракс. Стайні у зовнішньому дворищі звільнили від коней та віддали їй за помешкання. До землі драконицю припинали важкі ланцюги — якраз такі, щоб дозволити гуляти зі стайні на двір, але завадити злітати без вершниці. Сиракс давно звикла до ланцюгів, надзвичайно добре харчувалася і вже багато років тому забула, що таке полювати.

Решту драконів тримали у Драконосхроні — велетенській будівлі, яку навмисне для утримання і навчання драконів колись наказав вимурувати король Маегор Лютий. Під велетенською банею в пагорбі Раеніс було прорізано сорок чималих підвалів, розташованих колом. З кожного боку ті рукотворні печери замикалися товстими залізними дверима: внутрішні виходили на піщане драконове поле, а зовнішні відчинялися на схил пагорба. Саме тут облаштували собі лігва Караксес, Вермітор, Срібнокрилка та Вівцекрад, перш ніж вилетіти на війну. Лишилося ще п’ятеро: Тираксес принца Джофрі, світло-сірий Морський Серпанок, приборканий Аддамом Веларіоном, юні Моргул та Шрикос, прив’язані до принцеси Джаяхаери (дотоді вже зниклої з міста) і її близнюка принца Джаяхаериса (дотоді вже загиблого)… а також Вогнемрія, улюблениця королеви Гелаени. Давно вже стало звичаєм, щоб котрийсь із драконоїздців жив при схроні й міг у разі потреби нагально стати до оборони міста. А оскільки королева Раеніра не бажала відпускати від себе синів, обов’язок цей ліг на плечі Аддама Веларіона.