Читать «Акванавти, або Золота жила» онлайн - страница 15

А наступного ранку вiн зупинив свого автомобiля бiля мiського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старi сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи мiсце пiд новi примiщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони вiд'їздили повнi глини, каменю й рiзного смiття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, i в його головi народжувалися думки стратегiчного плану.

Довжелезнi дрючки-балки дещо пiдточенi шашiллю, може, на будiвництво дачi не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пiрс нiчого не дасть. В одному мiсцi опустиш свiй пристрiй, обдивишся — пусто, а далi що? Пiрс же не перенесеш. А плiт може обiйти все озеро. Тiльки плiт i нiяких вагань. Дiд не пiдведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович пiдiйшов до «шкоди» з довгим кузовом i повiв комерцiйну розмову про те, що отi стовпи, якi бульдозер закопує, слiд вiдiбрати й вiдвезти за мiсто. Водiй погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нiкому. Якщо це зробить хтось, вiн вiдвезе, хоча це й ризиковане, адже за мiсто. Не гаючи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за мiсто, на дачi за озером, а через годину автомобiль летiв назад, набитий хлоп'ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед бiлої куряви. Тягли обсипанi глиною дрючки на тротуар i складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацiкавленi, їх пiдганяти нi окриком, нi плакатом не треба.

На будiвництвi плота вiн був за прораба.

Яке добро — свiй автомобiль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до мiста, дiстав на будiвництвi арматурних прутiв, завiз у колгоспну кузню, «вiдстебнув», як вiн каже, червiнця ковалевi i привiз сотню скiб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметiв. Микита як подивився, що туди привозять з рiзних пiдприємств, то вхопився за голову. Пiд прес йде таке, що слугувало людям сто рокiв! Там цiлi мотки новiсiнького дроту, сотнi кiлограмiв! Бiдони, банки, бракованi ванни, де лише десь цятка чорна чи трiснула емаль. Дозволили б забирати потрiбне людям, а натомiсть приносити справдi таку ж вагу металу, так нi. Що з воза впало, те пропало…

Та вже бог з ним, про те нехай думають господарi пiдприємств. У Микити свiй клопiт. На манiр Остапа Бендера вiн мусить розбагатiти своїм шляхом. У своєму короткому життi вiн вже перепробував чимало рiзних напрямiв i все не те, все кiнчалося тупиком.

Розводив нутрiй, навiть одружився для того, щоб не на однi руки. Нiчого не вийшло, нутрiї, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбiглися, бо були голоднi. Дружина не подiляла життєвих планiв чоловiка. Мабуть, тому й сiм'я ця розпалася. Тодi Микита звернув увагу, що на приймальному пунктi порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освiтою. Не минуло й року, як бiля того пункту вже стояв автомобiль «Жигулi» шостого випуску. Микита всiлякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусiдньому районi. Та не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.

Микита Єгорович передав по акту своє господарство бiльш спритному в цих справах молодиковi, розписався за грошi, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.