Читать «Ніч ополудні» онлайн - страница 130
Артур Кёстлер
Тупий, безболісний удар врізався у потилицю. Довго чекав його, а він настиг так раптово. Дивуючись, відчув, як коліна підламалися і він почав падати, повертаючись убік. «Як театрально! — подумав він, розпластуючись на цементі. — І все ж я нічого не відчуваю». Лежав з підігнутими ногами, притулившись щокою до холодної плити. Зробилося темно. Море несло його, гойдаючи на своїй темній поверхні. А спогади влягалися в мозку, як пасма туману на воді.
Хтось стукав у вхідні двері, вламувався в кімнату з ордером на арешт. Але в якій країні це все відбувалося? І рука, що ніяк не могла знайти рукав халата… І портрет… Чий портрет висів над його ліжком, позираючи на нього вниз? Хто це був, Хазяїн чи той, інший? Чи було ж обличчя з іронічною усмішкою а чи зі скляним, замороженим виразом?
Безформна постать похилилась над ним. Запахло новим ременем. Які відзнаки має ця постать на рукаві й на кашкеті? І в ім’я чого вона приставила дуло револьвера до його потилиці?
Другий, могутній удар настиг його. Навкруги залягла небувала тиша. Знову з’явилося море зі своїм заколисливим хлюпотінням. Хвиля повільно торкнулася його й підняла з підлоги. Тепла, вона прийшла здалеку й поволі покотилася в безмежжя, як сплеск вічності…
