Читать «Ніч ополудні» онлайн - страница 128
Артур Кёстлер
Коридор, як завжди, заливало бліде електричне світло. Було видно двері камер від 401-ї до 407-ї. Гул барабанів розбухав, посилювався. Наближалися кроки, повільні й тягучі. Їх уже було виразно чути. Потім у полі зору Рубашова появився Заяча Губа. Він зупинився й повернув обличчя до камери Рубашова. Обличчя виглядало точнісінько так, як у кабінеті Клєткіна при світлі рефлектора — верхня губа трусилася, очі бігали. Руки, скуті за спиною в наручники, виглядали особливо неприродно. Заяча Губа не бачив Рубашова, що прилип обличчям до вічка, проте він вирячив на двері свої каламутні, благальні білки, немов чекав якогось порятунку з-за цих дверей. Почувся голос, і Заяча Губа слухняно рушив із місця. За ним ішов циклоп в однострої, з револьвером на боці…
Гуркіт барабанів поволі вщухав і невдовзі цілком припинився. З-за стіни почувся стукіт:
«ВІН ТРИМАВСЯ ДУЖЕ ДОБРЕ…»
Відколи Рубашов зізнався офіцерові у своїй капітуляції, вони ні разу не розмовляли. Сусід продовжував:
«ВИ ЩЕ МАЄТЕ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ХВИЛИН ЧАСУ. ЯК ПОЧУВАЄТЕСЬ?»
Рубашов зрозумів, що сусід почав розмову заради полегшення його останніх хвилин, і відчув вдячність. Сів на ліжко й відповів:
«ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЦЕ НАРЕШТІ СКІНЧИЛОСЯ…»
«ВИ НЕ ЗДРЕЙФИТЕ ДО КІНЦЯ, — підбадьорював офіцер. — МИ ЗНАЄМО, ЩО ВИ ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА…»
Зробив паузу, тоді швидко повторив останні слова:
«ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА!»
Було ясно, що він робив усе, аби лиш розмова не урвалася. «ПАМ’ЯТАЄТЕ, ЇЇ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ КЕЛИХИ ДЛЯ ШАМПАНСЬКОГО? ХА-ХА! ДИЯВОЛ, А НЕ ЛЮДИНА».
Раптом Рубашов насторожився. Але ні, у коридорі було тихо. Сусід, мабуть, відгадав його думки, бо відразу закалатав у стіну:
«НЕ ПРИСЛУХАЙТЕСЬ, Я СКАЖУ ВАМ, КОЛИ ВОНИ ПОЯВЛЯТЬСЯ НА ГОРИЗОНТІ. ЩО Б ВИ РОБИЛИ, ЯКБИ ВАС ПОМИЛУВАЛИ?»
Рубашов задумався.
«СТУДІЮВАВ БИ АСТРОНОМІЮ».
«ХА-ХА! Я ТЕЖ, МАБУТЬ, УЗЯВСЯ Б ЗА АСТРОНОМІЮ. КАЖУТЬ, ЩО ІСНУЮТЬ ІНШІ СВІТИ, ЗАСЕЛЕНІ ЛЮДЬМИ. ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ДАТИ ВАМ ОДНУ ПОРАДУ».
«БУДЬ ЛАСКА», — відповів Рубашов, трохи дивуючись.
«НЕ ОБРАЖАЙТЕСЯ, ЦЕ ПОРАДА СТАРОГО СОЛДАТА. СПОРОЖНІТЬ СЕЧОВИЙ МІХУР. У ТАКИХ ВИПАДКАХ ЦЕ ДОПОМАГАЄ. ДУХ РВЕТЬСЯ ДО БОЮ, АЛЕ ТІЛО СЛАБКЕ. ХА-ХА!»
Рубашов посміхнувся й пішов до параші. Повернувся назад і передав:
«ДЯКУЮ, ЧУДОВА ПОРАДА. А ЯКІ ВАШІ ПЕРСПЕКТИВИ?»
Кілька секунд офіцер мовчав. Тоді дещо повільніше відповів:
«ЩЕ 18 РОКІВ. ТОЧНІШЕ, ВСЬОГО 6530 ДНІВ…» Помовчав, а тоді додав: «ЛИШЕ ПОДУМАЙТЕ — 6530 НОЧЕЙ БЕЗ ЖІНКИ…»
На це Рубашов не знайшов, що сказати. І лише перегодя порадив:
«АЛЕ ВИ МОГЛИ Б ЧИТАТИ, ВЧИТИСЯ…»
«НЕ ТА ГОЛОВА», — відповів сусід.
І враз за цим — гучно й квапливо:
«ІДУТЬ!»
І, немов оправдовуючись за цю фатальну вістку, додав:
«ШКОДА, МИ ВЕЛИ ТАКУ ПРИЄМНУ РОЗМОВУ…»
Рубашов підвівся з ліжка, зробив крок на середину камери. Тоді передумав, повернувся до стіни й передав:
«ВИ ДУЖЕ ДОПОМОГЛИ МЕНІ, ДЯКУЮ…»
У замку заскреготів ключ, і двері відчинилися. На вході стояли велетень в однострої і службовець у цивільному. Цивільний назвав Рубашова на прізвище, ім’я й по батькові і почав читати з розгорнутого паперу. Скінчивши, допоміг велетневі закласти руки Рубашова за спину і замкнути наручники. А зі стіни в цей час полилися ледь чутні звуки:
