Читать «Кобзар 2000. Soft» онлайн - страница 17

Брати Капранови

Я сам зараз більш за все потребував пива. За хвилину повернувся з двома бляшанками і тицьнув одну хазяїнові:

- Пий.

Потім я зметикував, що фізик, певно, не вміє відкривати такі бляшанки, але він, на диво, вже упорався. Я одним духом вихилив половину і тільки тоді почав трохи отямлюватись.

- Добре пиво, - похвалив хазяїн.

- Ага, - погодився я. - “Хайнекен”, жінкам дуже подоба-ється.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, і нарешті я спитав:

- Хто вона?

- Марійка? - перепитав хазяїн. - Моя дружина.

Так, зрозуміло. Треба було заходити з іншого боку.

- А чого тебе фізиком звуть? - на “ти” цієї ночі було легше розмовляти.

Хазяїн посміхнувся:

- Бо я і є фізик. Я скінчив фізтех за фахом “Ядерний магнітний резонанс”.

Так от звідки в нього професорська борідка. Я придивився до хазяїна, і погляд його вже не здався мені таким похмуро-затюканим, як раніш.

- А тут чого?

- Нічого, - він знизав плечима.

Чи то не зрозумів запитання, а чи то я не зрозумів відповіді.

- Ти місцевий?

- Угу, - гмикнув хазяїн.

- Одружився тут?

- Одружився ж.

Більш за все мені, звичайно, кортіло запитати, чом вона не торкається ногами землі, але щось заважало. А може, я і знав відповідь.

Дощ лінькувато тьохкав по калюжах.

- Палити будеш?

Він заперечно похитав головою. Здоров’я береже, добре. А я б, здається, запалив, якби по цигарки знову не йти до кімнати.

- Чого ж ти лишився, дружину до міста не забрав?

Він стусонув бляшанку і спокійно відповів:

- Померла вона.

Так, зрозуміло. Я ж одразу здогадався, що він сам хазяйнує.

- Довго прожили?

Він підвів очі, міряючи мене своїм важким поглядом, і раптом сказав, наче відповідаючи на моє запитання:

- Звичай у нас. Коли дівчина померла незайманою, то на похороні її парубка вінчають з нею.

- Нема такого звичаю, - вихопилось у мене.

- У вас нема, - відповів хазяїн. - У нас є. Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав. - Я якраз після диплома приїхав. На канікули.

Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…? - почав я і зразу пожалів про це.

- З домовини, - продовжив хазяїн. - Не знаю. Я за нею не ходив.

- Від чого вона померла?

- Сказали: серце.

- Ти її любив?

Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка.

- Ти чо-го? - капризно протягнула вона. - Мене-е ки-инув, а сам…

Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав.

- Принеси цигарки, - попрохав я.

- Ну-у, - вона вередливо стулила губки. - Іди-іди.

- А ти прийдеш?

- Аякже! - я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася. - Іди, я зараз прийду.

Вона нарешті зникла за дверима.

Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій.

- А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає?

Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся.

- Цікаво.

- Що цікаво?

- Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла.

Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося.