Читать «Приворотне зілля» онлайн - страница 3

- Далеко їдемо, дівчата?

Але клякси чомусь знітилися. Посмішки вмить зникли з їхніх облич.

- Далєко, - з наголосом на останньому складі сказала одна з них, і дівчата зникли у своєму купе, вочевидь втративши цікавість до можливого співрозмовника.

Петро знизав плечима. Що ж це, на таке його щире слово та така реакція. Невже в Україні вже рідної мови не розуміють?

- Студентки, - почувся ззаду рипучий голос. - Вчені поставали.

Петро обернувся. З дверей поруч визирав дідуган, сухенький, підтоптаний, з невеличким жовто-блакитним прапорцем на грудях. Мимоволі Петро якось внутрішньо підібрався. До націоналістів він звик ставитися з професійним інтересом.

- Одцурались того слова, що мати співала, як малих їх повивала, з малими розмовляла, - рипів далі дідуган. - Пам’ятаєте, як казав Кобзар?

Петро не зразу зметикував, про якого кобзаря йдеться, але про всяк випадок кивнув.

- Перепрошую пана, а звідки ви будете?

- З Києва, - якось непевно махнув рукою Петро. Йому одразу стало ніяково за свою недосконалу мову перед освіченим дідом. Хіба що не знітився, як ті дівчата.

- Так-так, - покивав головою дід. - У Києві зараз рідко почуєш рідне слово. А знаєте, юначе, я пам’ятаю ще ту українізацію. Я тоді був у Харкові, і, уявіть собі, лекції нам деякий час читав сам Підмогильний!

Петро відчув, що розмова заходить на хливку стежку. В училищі колись завкафедрою був полковник Підмогильний, теж лекції читав, невеличкий такий, чорнявий, але навряд чи саме його мав на увазі національносвідомий дід. Щоб застрахуватися від можливих несподіванок, хлопець удався до старого, проте вірного прийому - прицокнув язиком, немовби від великого захвату, а сам тим часом взявся за ручку купе, готуючись до відступу.

- Які люди були, які люди! - продовжував рипіти дід. - А я ж їх усіх бачив отак, як зараз вас. І Майка Йогансена. Ви ж знаєте Майка Йогансена?

Петро впевнено посміхнувся, - мовляв, аякже! - а сам потрошку прочинив двері.

- Я тоді ще малий був, а батько працював у видавництві, от і мене брав із собою. А які очі в них були! Які обличчя! Коляда приїздив, Юрій Клен…

Тут уже Петрові пощастило - коридором хтось ішов, а тому, немовби ввічливо пропускаючи людину, хлопець заховався до купе. Ну його до біса, такого діда. Явний недобиток. І як його пропустили старші товариші?

- Простувати! - зустрів з порога Микола Пилипович.

- Га? - не зрозумів Петро.

- Простувати.

- Було. - Петро всівся на полицю.

- Не було. То прошкувати було.

- А… Просуватись. А хто такий Йогансен?

- Нєм… німець який-то. Сунути.

- То-то ж воно, що німець… Линути.

- Де ти їх береш?

- Та дід тут…

- Який дід? Слова де береш?

- Слова?.. А! Так у мене по українській в школі п’ять було.

- Чкурнути!

- Тупати!

Задушливий вечір огортав простирадлом степ - сонце вже заховалося за обрієм, поступаючись місцем щербатому з лівого боку білому місяцю. Гайок на пагорбі похмуро коливав кошлатими вітами, а трава під ногами стояла тиха-тиха, наче нежива. Ставок куцьорбився в очереті, а небо вгорі, темне серпневе небо, наче кришка на казанку, що не дає видихатися наваристому борщу… І раптом - чи почулося, чи справді - свиснуло щось пронизливо, так що сколихнулися брунатні голови очерету, реготнуло коротко і так само раптово затихло. Чебрець зашепотівся, обговорюючи. Що це було? - А ви не чули? - Наче все як слід. Задуха. Гай. Став. Степ.