Читать «Приворотне зілля» онлайн

- Товариш майор, давайте переходити на рідну мову. Для повноти картини. - Молодий кремезний чолов’яга навіщось поправив під пахвою кобуру з важким «Макаровим» і посміхнувся.

Вагон СВ м’яко похитувався, останні сонячні промені перестрибували зі склянок від чаю на тарілку з печивом та над’їдені бутерброди. Супутник молодого з пістолетом, невисокий, але теж міцний, був набагато старший за свого товариша, однак виглядав зовсім не погано, по-спортивному. Справжній його вік навряд чи вдалося б легко вгадати, якби не зрадливо поріділе волосся на маківці, що вже помітно окреслювало контури майбутньої лисини. Але краще було б не звертати уваги на такий незначний ґандж, а якщо і звернули, не говорити - настільки важливим, ба навіть болючим було це питання.

- Тоді, лейтенанте, - володар лисини, чи то пак чуприни, так підкреслив останнє «е», немовби саме у ньому сконцентрувалися всі особливості «рідної мови», - напоминаю вам, що мене звать Микола Пилипович. Тоже для повноти. І заховайте… оружиє, воно тут не цеє…

- Недоречне, - підказав молодий.

- Да-да, - погодився старший, що назвався Миколою Пилиповичем, і, спостерігаючи, як співрозмовник ховає свою кобуру в сумку, поцікавився: - А звідки ти, Петро?

Він перейшов на «ти» швидко і природно, наскільки це можливо з молодшим за віком та званням.

- Я, Миколо Пилиповичу, з півдня.

Цей молодик, якого супутник звав Петром та лейтенантом, був гарний на обличчя. Впевнений погляд, вольове підборіддя, властиве людям, які відчувають за собою велику силу. Він користувався б неабияким успіхом у дівчат, якби мав час зайнятись ними як слід. Чорнявий чуб у хлопця завивався крупними кучерями, проте ззаду волосся було по-уставному коротко підстрижене.

- А я з Києва.

Розмова вщухла. Чи то співрозмовники більш не мали чого сказати одне одному, чи щось інше, але хвилини зо три чутно було тільки, як перемовляються колеса і подзеленькують ложки в склянках. - Іще чаю? - двері прочинила кругленька провідниця.

- Будь ласка, - обізвався Петро, а Микола Пилипович привітно посміхнувся. Вона була якраз на його смак - фігуриста й невеличка.

Провідниця поставила на стіл склянки з підозріло міцним напоєм і заходилася збирати порожній посуд.

- Мг… цей… коли будем на місці? - поцікавився Микола Пилипович.

- За розкладом, - вичерпно відповіла жінка.

- А точніше?

- У коридорі висить. - Вона вочевидь не бажала продовжувати розмову.

Микола Пилипович зітхнув.

- Не клює? - поцікавився молодший колега, коли провідниця причинила за собою двері.

- Та! Сама не знає свойого щастя. Я її ще сначала в купе прижав чуть-чуть, так тепер огризається… Е-ех! Зараз би водочки! - несподівано продовжив він. - Но на службє нізя… - У голосі вгадувалась запитальна інтонація.

Петро не заперечив, але й не підтримав, тому деякий час вони просто сьорбали темний чай. Микола Пилипович хмурив чоло.

- Так шо, товариш майор, ми цих відьом в самому городі будемо шукать? - врешті вирішив змінити тему хлопець.

- Петре, - Микола Пилипович знову натиснув на «е», - не в городі, а в місті, і не в місті, а там, де скажуть, і не шукать, а виявлять. І вообще, давай не будем нарушать конспірацію, на місці буде видно. - Молодий співрозмовник опустив очі, визнаючи помилку, а Микола Пилипович запропонував: - Пішли луччє в ресторан.