Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 97

Вирвизуб під’їхав до самого краю, щось крикнув униз, махнув рукою — і, неначе з-під землі, вигулькнули оголені до пояса люди і заходилися розвантажувати вози. Вони переносили міхи з зерном до берега, де на них уже чекали великі, чи не вдвічі довші, ніж воронівські, човни. На деякі навіть воза можна було поставити.

— Тут на наших човнах плавати небезпечно, — пояснив, перехопивши захоплений Телесиків погляд, Кривопичко, який побував у цих місцях минулого літа. — Бач, скільки назбиралося води! Не Дніпро, а справжнє море! Бува, як розгуляється хвиля, то навіть на тутешніх човнах від неї не врятуєшся, не те, що на наших.

— Це правда, — підтвердив Швайка і знову повернувся до Вирвизуба. — Я тільки не розумію, хто тебе про нас попередив…

— А могли б здогадатися, — відказав Вирвизуб і обернувся до гурту вантажників.

— Гей, Марку, де ти там ховаєшся? — гукнув він. — Ходи-но сюди!

До них підійшов невисокий кремезний хлопець. На його руках випиналися тугі сині жили.

— Ось він — той, хто попередив нас про ваше прибуття, — урочисто мовив Вирвизуб. — Знайомтеся: Марко Чорторий, з тутешніх перевізників.

Швайка потиснув його тверду, мов шматок дерева, руку і поцікавився:

— То як же тобі вдалося попередити Вирвизуба про нас? Ми жодного чужого вершника не бачили.

— Мабуть, він на птаха обернувся, — насмішкувато гмукнув Колотнеча.

— Ні, не птахом, — довірливо усміхнувся Марко. — Я вас Дніпром перегнав.

— Дніпром? — здивувався Колотнеча. — Це ж як? Адже там пороги…

— А я через них і перебрався, — просто, наче про звичну справу, відказав Чорторий. — Я ж вашим хлопцям ще й рукою помахав.

— То це були ви… ти?! — вражено вигукнув Телесик. Марко був такий юний, що навіть язик не повертався називати його на «ви». У нього над верхньою губою, здається, ще й вуса не засіялись. А вже от який відважний. Навіть пороги переміг!

— Як тобі це вдалося? — зачудовано спитав Телесик.

Марко по-змовницьки підморгнув йому і відповів:

— Хочеш і тебе навчу?

— Та я… — знітився Телесик.

Марко засміявся і повернувся до валки возів. Два дужих возії кинули йому на плечі величезного лантуха. Марко пересмикнув плечем, зручніше укладаючи його, і легко, наче упорожні, збіг донизу.

А там уже лаштувалися в дорогу веслярі з повними човнами.

— А з возами що робитимемо? — підбіг до Вирвизуба замазюканий у річковій твані козак.

— З возами? — Вирвизуб кинув погляд на Швайку. — Як ти гадаєш, Пилипе?

— Ну, в степу ми б дали їм раду, — відказав той. — Прив’язали б один до одного, стали б за ними — і ні який татарин нас не злякав би!

— Це, звісно, — згодився Колотнеча. — Слухайте, а чом би й нам тут таке не зробити? Вибрати острів, оточити його по краю возами — і сам біс нам не страшний, не те, що татарин. А що битися з ними доведеться не сьогодні-завтра — то вже точно. Татарин — він не такий, щоб під серцем когось терпіти!

Він повернувся до візників, які ходили з мазницями біля коліс і загукав:

— Гей, товариство, ану знімайте з возів колеса, і вкладайте їх разом зі збіжжям! А вози прив’язуйте до човнів і теж тягніть у плавні. Доброму хазяїнові, знаєте, все знадобиться!