Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 87

І він послав свого коня учвал. Грицик з Саньком подалися слідом.

Невдовзі вони наздогнали трьох вивідників, які сторожко їхали одне за одним.

— Де решта? — швидко запитав Швайка.

— Обіч дороги, — сказав один з вивідників.

— Дай знати, щоб зупинилися, — наказав Швайка. — І сам теж постій.

— Але ж… — почав вивідник.

Проте Швайка уже рушив уперед. Їхав він без поспіху, ще й насвистував якусь пісню.

— От же ж не люблю, коли він такий, — зітхнув Грицик і про всяк випадок зняв лука з плеча. — Тут нарватися на небезпеку — раз плюнути, а він…

— А ти хіба інший? — під’юдив його Санько. На цю мить він уже був твердо переконаний, що нічого загрозливого немає.

«Звісно, коли поводитися розумно», — подумав він про себе.

За найпершим вигином вони побачили вершника, що чекав на них посеред дороги. Його лук мирно лежав на коліні. За вершником трохи віддалік стовбичило ще кілька кінних.

— Хто такі будете? — запитав він.

— Ми — вільні люди, — відказав Швайка. — З Переяславщини. А ви хто?

Проте видно, вершник звик більше запитувати, аніж відповідати.

— Якщо ви переяславські, то чого ж їдете не по-своєму, а по нашому боці? — допитувався він.

— Та тому, що в наших татарів почали дуже блищати очі, — відказав Швайка. — Тож ми й переправилися на цей берег, аби не спокушати їх на пролиття крові.

— Годиться, — відказав передній і раптом усміхнувся. — То будьмо знайомі: я — черкаський сотник Федір Колотнеча. Наш староста Глинський послав оце на поміч низовикам трохи пшона та людей. І поставив мене старшим над ними… А тебе, здається, я бачив у переяславського старости Леміша. Атож, ви сиділи в його садку і про щось гомоніли.

— Може бути й таке. Я називаюся Швайка, — сказав Пилип.

— Та невже? — радісно здивувався Колотнеча.

І вони міцно потисли руки. Бо ж чували один про одного чимало. Швайці було відомо, що Колотнеча вважається майже господарем цього лісу. Бо вже років з десять гасає Федір тут зі своїми хлопцями.

Казали, що не було й тижня, аби Колотнеча з кимось не побився — то з татарськими вивідниками, то зі своїми, тутешніми розбишаками, то ще з кимось. За це, звісно, й отримав таке прізвисько. Але правда це чи ні, Швайка не знав.

Колотнеча теж чимало чував про Швайку. На правому березі аж заздрили лівобережним, котрі мають такого спритного вивідника. Буцімто він повідомляв переяславцям чи не про кожен татарський напад. Мало того, йому нічого не варто було перекинутися на вовка і за одну-дві ночі проскакати від Перекопа — аж до Сули. Але правда це чи ні, Колотнеча не знав. Тож обидва посміхалися один до одного, відчуваючи, що тепер дорога буде і приємною, і повчальною.

Черкаських лише на дорозі було близько сотні. І, мабуть, ще стільки ж рухалося обабіч валки з возами. Всі як один, здоровані з довгими чубами-оселедцями на виголених головах. І возів з припасами у них було не набагато менше, ніж у переяславців.

Тож тепер козаки їхали, вже не остерігаючись кожного шурхоту. Проте пильності не втрачали. Навпаки, вивідники обох валок мовби змагалися, хто з них зіркіший та вправніший в оружних виправах. Притихлі дітлахи, а в черкаських їх було аж п’ятеро, з цікавістю придивлялися одне до одного і не знали з чого почати — з боротьби чи знайомства. Кепсько почувалися тільки візники, бо дорога була вузька, і вони не мали можливості погомоніти про овес та мазниці.