Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 48

— Думаю, Саньку, що нічого у нас не вийде, — впівголоса бубонів Грицик. — Уже всі боки одлежали і що?

Санько до болю прикусив губу. Що мав на це відповісти? Чи не вперше за останній рік він відчував безсилля. Просто хоч вовком вий.

Нараз Грицика щось штовхнуло під коліно. Він озирнувся й побачив Барвінка.

— Привіт, — сказав йому Грицик. Тоді почухав вовка за вухом і видобув жменьку реп’яхів, у якому відшукав стрічку від Швайки. Швайка повідомляв, що потрібні люди вже чекають їх в умовленому місці.

— Молодець, Швайка, — сказав Грицик Санькові. — От тільки у нас нічого не виходить.

— Вийде, — несподівано для самого себе відказав Санько. — Веди їх сюди.

— А ти?

— А я тут залишуся.

Грицик зручніше умостився поруч.

— Ні, так не піде, — сказав він. — Швайка суворо-пресуворо наказав не лишати тебе одного ні на мить.

Санько відвів очі від табору і обернувся до товариша.

— Грицику, ну подумай сам. Ми тут ще бозна-скільки пролежимо і нічого путнього не вилежимо. Так що їдь за ними, а я тим часом, може, щось таке й набачу…

Грицик пильно глянув товаришеві в очі:

— Тільки дивись мені, бережи себе.

— Не турбуйся, — усміхнувся Санько. — Я ж не самогубець якийсь.

Грицик напригинці подався углиб діброви, де стояли їхні коні, але за кілька кроків посковзнувся і впав.

— Бісів гриб, — крізь зуби вилаявся він.

Санько придивився до гриба і поправив товариша.

— Не бісів, а сатанинський.

— Матері його ковінька! — буркнув Грицик і щез у гущаві.

А Санько не відривав погляду від понівеченого гриба. Сатанинський, сатанинський… Дід Курило казав, що коли його хтось спробує, то стає такий шалений, що аж розум втрачає. А що, коли…

Він знову повернувся лицем до табору. Гайдуки під наглядом двох жовнірів вправлялися на шаблях, решта жовнірів вишколювали коней — коні високо піднімали ноги, ставали задки, влягалися на землю. З десяток чоловік поралося біля казанів. А четверо наймолодших рушили до діброви — саме в той бік, де зачаївся Санько.

«Мабуть, по хмиз», — здогадався Санько і напригинці відійшов углиб.

Він не помилився. Зарембові слуги розбрелися по діброві і застукали сокирами. Санько зачекав, доки один з них відійде від гурту, і подумки наказав йому наблизитись. Тоді звелів йому роздягтися і заснути. А сам убрався в його одіж, похапцем назбирав велику в’язанку хмизу, накришив у полотняну торбинку кілька сатанинських грибів, завдав на спину в’язанку і, зігнувшись удвоє під її вагою, подався до табору.

— Куди квапишся, Гавре? — гукнули йому. — Що, вислужитися хочеш?

— Та… — непевно відказав Санько, не спиняючись.

На нього ніхто не звертав уваги. Якийсь жовнір, пролітаючи мимо на вороному коні, рубонув шаблею по краю в’язанки і помчав далі. На землю полетіли короткі штурпаки. Двійко, що мчали за жовніром, вдоволено зареготали.

— Ну й рука в тебе, пане Франеку! — гукнув один з них. — Відбрив, наче власну щоку!

І теж рубонув по в’язанці, проте з іншого боку.

Біля казанів уже кипіла робота. Хто носив воду з недалекої річки, хто рубав м’ясо.