Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 24

— Чого це вони такі? — запитав Санько.

— Полаялися, — коротко сказав Демко. — Зранку цілий день лаялися.

— Це ж через що?

— Вирвизуб, бач, наполягає, що тут справжнім козакам уже нічого робити. Мовляв, татарин у наших краях уже присмирнів. Треба, каже, іти в пониззя Дніпра, де кримські татари переправляються на правий берег Дніпра і йдуть на Поділля чи ще кудись. Туди, звідкіля родом Вирвизуб.

СУПЕРЕЧКА

Про ці розмови Санько знав ще з минулої осені. Дід Кібчик стверджував, що кращого місця, ніж зараз, козакам не знайти. Звідсіля можна вдарити під ребра орді ще перед її нападом на переяславські землі. Та й з підмогою нема клопоту — ті ж переяславські люди будь-якої миті підійдуть на поміч. А Вирвизуб доводив, що, крім лівого берега, є ще й правий, де живуть такі ж люди, як і тут. Тому треба перебиратися на низ Дніпра, де зручно перехоплювати орду, щойно вона висуне носа з Криму. І якщо дід не хоче туди рушати, то він, Вирвизуб, сам збере всіх козаків, що прийшли з правого дніпровського берега, і подасться з ними на пониззя Дніпра, щоб завадити татарам ходити на Волинь, Поділля чи ще кудись…

І на цьому вони обидва замовкали. Бо кожному ставало ясно, що в такому випадку замість однієї, ще не достатньо міцної, сторожі виникнуть дві. І будуть вони такі слабкі, що татари на них плюнуть і підошвою розітруть.

А от про що думав Швайка — ще ніхто до пуття й не знав.

— Ох, і лаялися ж вони! — покрутив Демко головою.

— Як, на діда теж кричали? — здивувався Санько.

— Та ніби не дуже, — сказав Демко. — Це дідо кричали, а Вирвизуб відбрикувався. А дідо ж запросив їх для того, щоб порадись, де мені жити — тут чи деінде. А воно, бач, як вийшло.

— А ти вже вибрав собі когось?

Демко здивовано глипнув на нього.

— Кого?

— Та дівчину, кого ж іще. Ту, яка тобі подобається.

— Ти що, зовсім тю-тю? Де ж я її знайду, коли звідси й носа не висовую? От якби ви з Грициком…

Але про що хотів попрохати Демко, Санько не дізнався, бо зненацька пролунав оклик діда Кібчика.

— Ану, Демку, клич хлопців і йдіть куліш пробувати!

Демко встав, ковзнув поглядом по Вирвизубові й Заярному і запитав:

— А тих… гостей теж кликати?

— Як захочуть — самі прийдуть, — буркнув дід і помішав ополоником у казані.

І все ж, тільки-но господарі острова всілися навколо казана, гості теж не втримались і один за одним вилізли з човна, бо знали, що смачнішого, як у діда, кулешу ніхто не готує.

Їли мовчки. Тільки коли ложки зашкребли по денці, Вирвизуб сказав:

— Ну й онук у вас, діду! Працює ложкою так, що й не вженешся за ним. Мабуть, женити його пора, бо ви самі на нього вже не наваритесь.

— Я теж так думаю, — глухо буркнув дід. — От тільки не знаю, де йому потім жити.

— Воно, звісно, у Воронівці ніби краще, — подав голос Левко. — Та й вам, діду, колись таки доведеться туди вертатись. Щоб до людей ближче. Це ще добре, що вас і досі татари не замели.