Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 23
Рутківський Григорович Володимир
А вовченята були тут як тут. Бочком бочком прискакали вони до гостей, віддано метляючи ще куценькими хвостиками. Дід Кібчик глянув на них і сердито сплюнув собі під ноги.
— Не знаю, як ти їх навчатимеш, — сказав він. — Але з цього добра пуття не буде. Що ж це за бойові вовки, які ще жодного разу ні на кого зуби не вискалили?
— Нічого діду, — заспокоїв його Санько. — Усьому свій час.
— Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти, — засумнівався дід. Тоді понюхав повітря і поспіхом почимчикував до багаття, на якому парував казан з кулішем.
А Санько подався до Демка. Той щойно передав плуга Грицикові і тепер стирав з обличчя рясний піт. За ці роки, проведені на Дніпрі, Демко ще подужчав і тепер чимось нагадував незабутнього бугая Петрика.
— Як там у твоїх плавнях? — поцікавився він. — Комарі ще не заїли?
І сам же засміявся зі свого дотепу.
— Поки що ні, — посміхнувся і Санько. — Спочатку не давали спати, а тепер нічого. Звик. Та й не чіпляються вони, коли обмажешся ропою.
— Ропою? — здивувався Демко. — Це ж хто тебе навчив?
— Та… там, у степу, — невизначено кивнув головою Санько.
— Ага, в татарів, — здогадався Демко і зневажливо пирхнув. Він ще ні разу не гостював у татарському аулі, тому вважав, що доброму воронівцю там робити нічого.
Повз них пройшов Грицик. Його обличчя пашіло від захвату.
— Ну, як моя борозна? — запитав він. — Правда ж, нічогенька?
Демко скосив очі у його бік. Борозна була трохи кривувата.
— Як хвіст у Рябка, — усміхнувся він.
— Сам ти Рябко, — відбрикнувся Грицик. — Гей, руді!
Демко провів його поглядом і чомусь важко зітхнув. Точнісінько як це колись робив бугай Петрик.
— Що таке? — здивувався Санько.
— Та… — невизначено пробасував Демко.
Це було щось нове. Санько придивився до товариша. І справді, таким заклопотаним він його ще не бачив.
— Тобі щось муляє на душі, — впевнено сказав він.
Демко дав щигля ґедзеві, що впився йому в лікоть і відказав:
— Та… Малий ще ти розбиратися в таких речах… — І все ж не втримався: — Тут, розумієш, дідо сказали, що пора мені когось до пари шукати. От. А де я її знайду в цих плавнях? Та й не можна дівок приводити на козацький острів. Пам’ятаєш, що про це казав Вирвизуб? Голову, казав, знесе шаблею і скаже, що так і було.
— Але ж тут не козацький острів, — заперечив Санько. — Ви ж тут хліб вирощуєте і рибу ловите…
— Все одно, — сказав Демко і зігнав злість на ще одному ґедзеві.
— Схоже, ти вирішив повернутися до Воронівки, — зробив висновок Санько.
— А ти звідкіля знаєш? — почав було Демко, проте вчасно згадав, з ким має справу. — Та ніби так. Але що я там робитиму? Дідова хата, кажуть, геть скособочилася. Та й те… пан Кобильський, кажуть, може повернутися.
— А я чув, ніби не повернеться. Дуже вже встидається він, що його на очах у всіх відшмагали.
— Та то таке… Сьогодні соромно, а завтра, може, й ні. А тут за мене хто робитиме? Дідо ж, видиш, уже не може ходити за плугом. Йому самому догляд потрібен.
У цю мить від верболозу до них долетіло чиєсь покашлювання. Санько озирнувся й побачив човен, що погойдувався на дрібній хвилі. У човні сиділи Левко Заярний з Вирвизубом і Швайка. Сиділи мовчки. І, судячи з їхніх облич, теж були чимось заклопотані. Швайка перехопив Саньків погляд, кивнув йому головою і знову втупився в ніс човна.