Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 148

— Везіть, хлопці, нашого Швайку на острів, та не забудьте подавати голоси, бо там можуть подумати, що то не ви пливете, а татари. А ми тута ще трохи потовчемося…

Добре порадив Микола.

Не встигли козаки, тихенько перемовляючись, наблизитися до темної смуги очеретів, як звідтіля долинуло:

— Гребіть сюди… тут протічок…

Ще за мить з імли випірнуло кілька високих і з десяток малих постатей.

— Добре, що голоси подавали, — сказав хтось із них. — Бо перестріляли б вас, мов куріпок. То чиї будете?

— Ми з Криму, — відказав один з прибульців. — Втікачі. Швайку веземо.

— Дядька Пилипа? — радісно вигукнув дитячий голос.

Невдовзі Швайка лежав поруч з іншими пораненими. Біля нього скупчилася Телесикова ватага.

Телесик не розпитував Швайку, де той був і що робив. Були справи далеко важливіші — з імли виднілися контури величезного, на весь Дніпро, вітрильника.

— Став тут і не хоче нікуди йти, — жалівся Телесик Швайці. — Через нього ми не можемо дістатися до дядька Вирвизуба. То ви знаєте, що ми оце зараз надумали, дядьку Пилипе?

— Скажеш — знатиму, — відказав Пилип. Йому значно покращало. Він уже міг володіти лівою рукою. Ноги теж начебто слухалися його. І голова могла мислити. А коли так — то все, що з ним трапилось, не мало тепер ніякого значення.

— Ми вже зібрали хмиз і суху траву, — збуджено зашелестів Телесик на вухо Швайці. — А тепер складемо їх у копички, зв’яжемо між собою і розтягнемо упоперек Дніпра. А тоді разом запалимо і пустимо прямо на те їхнє човнище.

— Хвацько придумали! Молодці! — сказав Пилип. — Дійте, хлоп’ята! Шкода, що я тим часом не зможу вам помогти.

— Нічого, ми й без вас упораємось, — запевнив його Телесик.

Серед ночі дими розвіялись і через усе плесо Дніпра пролягла тремтлива місячна доріжка. Все було так, як і сотні літ до цього. Хіба що посеред річки нависав величезний військовий човен, що скидався на якогось первісного звіра.

Менглі-Гірея знову хилило в сон. Він улігся на бік і підклав під щоку долоні. Зненацька чийсь здивований і водночас зляканий вигук розітнув дрімотну тишу. Менглі-Гірей схопився на ноги.

Просто перед галерою щось діялося. Миготіли, переміщаючись з місця на місце, якісь вогники. Вони все далі й далі втікали один від одного, аж поки перетнули упоперек увесь Дніпро. Зненацька там, де вони щойно блимали, спалахнули яскраві вогні.

— Що б це мало значити? — запитав Менглі-Гірей свого юртджі, котрий випірнув з імли.

— Зараз, повелителю, дізнаюся, — сказав той і скотився по східцях. За мить повернувся.

— Капудан-паша теж нічого не може сказати, — доповів він. — Проте йому здається, що кляті кайсаки щось затіяли.

— Це й сліпому видно, — сердито кинув Менглі-Гірей. — Треба дізнатися, що саме!

— Слухаю і підкоря…

Юртджі змовк на півслові, бо вогні зненацька зрушили з місця й почали швидко наближатися.

— Готуйсь! — пролунав голос капудана-паші. Стріляй!

Сотні стріл зі свистом полетіли назустріч вогням. Проте вогні не погасли. Навпаки, вони розгоралися усе яскравіше. А за хвилину стало ясно, що то, наближаючись до корабля, палають копиці сухої трави. Деякі горіли так яскраво, що вогненними своїми язиками могли лизнути верхівку щогли. В обличчя татарам війнуло гарячим повітрям.