Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 147

— Повелителю, зі степу налетіли козаки!

— Як? — вихопилося у Менглі-Гірея. — Звідкіля вони взялися?

— Того наші мурзи не відають. Але вони б’ються, мов шайтани! Уже встрелили двох тисяцьких, розігнали коней і захопили половину човнів!

Вчорашні невільники й справді скидалися на шайтанів. У пошматованій одежі, зі скривленими від лютих криків ротами, вони нагадували вихідців з того світу, яких уже ніщо земне не лякало.

Грицик і Санько першими увірвалися в табір. Вони летіли пліч-о-пліч, і шаблі безперервними блискавками спалахували над їхніми головами. За ними щільною лавою накочувалися Гуркан з Ґьозльова, Демид Верес із гір, Гаврило Кощавий з Бахчисараю і ще зо дві сотні їхніх побратимів. Вела їх не лише зненависть до поневолювачів, а й відчуття великої, непоправної провини. Лише зараз до них почало доходити, як необачно вони знехтували Швайчиним задумом. І тепер вчорашні невільники намагалися виправити свою помилку навіть ціною власного життя…

За якусь хвилину сонні очерети перетворилися на киплячий казан, у якому годі було щось розібрати. Нападники металися поміж переляканих, сонних татарів, вигукували хрипкими, натужними голосами страшні прокляття і рубали, рубали, рубали… Тікали татари в ніч, зопалу налітали на вбитих товаришів, зашпортувалися об палаюче гілляччя — воно з тріском відлітало далеко від вогнищ, запалювало суху траву, зістрибувало на одежу і вже не один татарин живим факелом гасав по табору.

І все ж татар було надто багато, щоб розбігтися від першого удару. То в одному, то в іншому місці усе наполегливіше скликали своїх людей десятники та сотники, і навколо них збиралися усе більші натовпи, що не тільки відбивалися від несподіваних нападників, а й самі почали переходити в атаку. Зрештою козаки змушені були відійти в степ, аж доки розчинилися в напівпрозорій імлі. Проте далеко не відходили, час від часу змигували їхні бистрі постаті, ніби запрошуючи гнатися за ними. Але татари не піддавалися на цю нескладну військову хитрість. Щільними гуртами витанцьовували вони край освітленого вогнищами стійбища, посилали у степ хмари стріл, проте кидатися услід за козаками не наважувалися, бо ж ніхто не знав, скільки їх там було…

Швайка вперше не міг брати участі в битві. Десяток козаків ще перед початком битви обережно перенесли його до берега, де, на їхню думку, мали бути татарські човни. А що перед ними походжали вартові, то двійко козаків нечутно розчинилися в темряві. Невдовзі почувся здушений хрип і звуки від падіння важких тіл.

А ще за мить Швайку перенесли в один з човнів. Тут розпоряджався вусатий, незнайомий Швайці невільник, якого всі називали Миколою. Микола підклав під Пилипову голову щось м’яке, а тоді звернувся до двох козаків: