Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 107

— А де ж пеньок? — запитав він Кожушного.

— Який пеньок? — здивувався Ванько.

— Ну такий… Я збирався на ньому трохи той… перепочити.

Проте пенька не було ніде, тож Боброзубий, стенувши плечима, встав та й пішов далі. І тільки тоді Кожушний повалився на пісок і в захваті заметляв ногами:

— Відомстили! — зарепетував він. — Буде тепер знати, як виганяти нас звідсіля!

Вирвизуба тіпало зі сміху.

— Це вже другий, — сказав він Швайці. — Перший був Тодось Присядько…

Тоді набрав серйозного виразу, вийшов з-за кущів і поцікавився:

— Чом розкричалися, мов горобці? Хто це вас збирається виганяти?

Хлопці злякано принишкли. Вони знали, що козацький отаман — людина сувора, а отже, з ним жартувати небезпечно.

— Микита Боброзубий та Присядько, — подав голос Хаврусь.

— Це ж за що?

— Ну… вони вчора казали, що нам тут робити нічого. Бо малі ще.

— Гм-мм… малі, значить. А шкоду чинити, виходить, уже не малі?

Хлопці мовчали. А що вони мали сказати?

— Ми більше не будемо, — нарешті за всіх обізвався Телесик.

— Звісно, що не будете, бо тоді я з вами побалакаю інакше. — Вирвизуб суворо поглянув на хлопців, проте не витримав і поцікавився: — А як же воно у вас так виходить?

Хлопці забігали одне по одному очима.

— Ви про що, дядьку Стефане? — запитав Телесик.

— Та про те, як ви таких поважних козаків на пеньки садовили?

І лише тепер хлопчики завважили, що Вирвизуб не тільки не сердиться, а навпаки — з усіх сил намагається не сміятися. Вони оточили отамана тісним гуртом і навперебій заторохтіли:

— Це ми від Санька навчилися…

— Еге ж… йому можна, а нам ні?

— Ми теж хочемо навіювати…

— Он воно що… — Вирвизуб глянув на Санька і по-змовницьки йому підморгнув. — Слухайте, а ви пробували самому Санькові щось навіяти?

Хлопці перезирнулися. Схоже, ця думка поки що їм і в голову не приходила.

— А ви спробуйте, — порадив Вирвизуб. — Це добре, що ви гуртом працюєте. Бо не кожен може мати такі здібності, як наш Санько. А от коли ви з’єднаєте свої сили, то можете викликати на змагання навіть самого Санька, а не те, що якогось татарина.

Що хлопці не загаялися скористатись порадою Вирвизуба, Санько зрозумів під час обіду. Він саме облизував після кулешу свою ложку, коли відчув, ніби у його розум хтось втручається. Санько прислухався: у голові тихенько дзвеніло, наче від мушви.

І з того гулу все виразніше вирізнялися слова, начебто мовлені дитячими голосами: «Віддай ложку… віддай ложку…»

Санько сторожко пройшовся поглядом по обличчях своїх сусідів і нараз зауважив, що трохи осторонь зібралася Телесикова ватага. Хлопці напружено вдивлялися в Санька і щось шепотіли. І неважко було здогадатися, чого саме вони вимагали від Санька.