Читать «Якби» онлайн - страница 116

— Ага, — каже Ярик.

…Нарешті на подвір’я виходять Ярикові батьки — дядько Микола та тітонька Іра.

Тітонька Іра несе кошик з продуктами, дядько Микола весело помахує в повітрі ключами від «Жигулів».

Вони з Яриком навперейми спускаються з пожежних сходів — хто швидше добіжить до машини?!

— Ну, банда, готові? — весело каже дядько Микола і відчиняє дверцята. — Залізай!!!

Вони стрибають на заднє сидіння — кожному дістається по вікну, сперечатися не доводиться!

Тітонька Іра сідає наперед.

Микола Іванович повертає ключ, авто здригається, і вони одночасно здригаються від радості — ура, поїхали!

— Стійте. Стійте! Стійте!!! — раптом кричить вона.

— Що трапилось? — кажуть всі водночас.

— Тедді! — пояснює вона. — Я забула взяти Тедді! А я йому обіцяла!

Ярик презирливо гмикає.

— Який ще Тедді? — питає тітонька Іра.

— Це її ведмідь, — пояснює Ярик і докірливо зиркає на неї, мовляв, дівчисько воно і є дівчисько.

Але їй байдуже — нехай спочатку навчиться так стрибати з турніка, як вона! А Тедді вона не залишить на цілих два дні!

— Ну, біжи. Тільки швидше! Чекати не будемо — потяг відходить за розкладом! — жартує дядько Микола.

Вона вискакує з машини, біжить до під’їзду.

Долає перший поверх, стрибаючи на правій нозі, другий — на лівій, на третій злітає на обох, перестрибуючи по дві сходинки.

Відхекується. Тихо встромляє ключ у шпарину: тітка Зоя любить довго спати — це вона знає. Колись почула, як та каже батькам: «Якщо мене розбудити зранку, стаю мов звір — покусати можу!» З неї досить і того, що тітка Зоя щипається.

Нечутно прокрадається коридором до своєї кімнати. І завмирає від несподіваного жаху: з кімнати, де спить тітонька Зоя, долинають приглушені крики. Взагалі звук йде моторошний, незрозумілий. Схожий на пташиний клекіт.

Зоя вмирає?

Вона розчахує двері.

І бачить щось жахливе: Зоя накинулась на батька і, навалившися на нього — безпомічно розпластаного на ліжку, — душить його! Вона зовсім гола, і довге руде розпатлане волосся, мов полум’я, стрибає по її круглій білій спині…

Вона кидається на цю ненависну білу спину, кусає, дряпає її.

Відчуває, як руки з довгими пазурами намагаються скинути її.

Зоя вскакує, і вона осипається з її гладкого тіла, мов тирса. Підводиться і знову кидається кусатись!

— Ох ти, мерзото! — кричить Зоя і киває батькові: — Вгамуй її, бо я за себе не ручаюсь!!! Це ж треба таке!

Крізь сльози вона бачить червоне батькове обличчя.

Він ще живий, тільки дуже червоний — навіть пурпуровий, ніби перестиглий помідор. Але — живий!

Він зіскакує, замотується Зойчиним халатом.

А потім…

Потім відриває її від Зойки. І замість вдячності і захисту вона відчуває його страх, ворожість, огиду, мов він бореться зі змією. Він з усієї сили жбурляє її в протилежний бік. Вона кулею відлітає просто до стіни. Дзвінко цокається головою. Їй навіть здається, що голова розколюється, мов яйце, і все, що знаходиться всередині, - стікає по стіні.

В голові дзвонять дзвони.

Дзвін вібрує у всьому тілі.

З носа тече струмок крові. Вперше вона бачить кров так близько. Вона така дивно-яскрава, мов калиновий сік. І така ж рідка. Не така, як в кіно, де кров схожа на мед чи чорнила…