Читать «Якби» онлайн - страница 112

Її очі знову засвітилися лукавою посмішкою:

— Або уявити, що не було каналізації, теплої води в крані і навіть світські дами, яких так гарно показують в кінофільмах, пахли, як смітникові баки, і носили під перуками рурочки для збору бліх!

Ми одночасно розсміялися, і це зняло деяку напругу, що виникла на початку розмови.

— Шкодувати можна лише за молодістю, яка так швидко минає, - продовжувала стара. — Я думаю, що щаслива саме тепер, в цьому часі — теж недосконалому, який комусь також буде здаватися жахливим. І саме тому, що попереду в них будуть інші, більш оптимістичні перспективи.

Вона тяжко видихнула, ніби скинула камінь, що котила вгору.

Ми трошки посиділи мовчки.

Навіть голуби принишкли біля ніг, витягуючи свої сіро-фіолетові шийки.

Я мала йти.

Ще раз подякувала їй, цього разу цілком щиро, і запевнила, що обов’язково приходитиму до неї в сквер.

Вона зітхнула і, як дитина, взяла з мене «чесне слово». Я поклялась, підкріпивши вислів певним жестом: даю голову на відсіч!

Ми знову розсміялися. Я почала підводитись, але, відчувши до старої довіру, наважилась на ще одне запитання, котре неймовірно хвилювало мене. Довелося додати до своєї розповіді іншу — про Івана.

— Ви говорили про оптимістичні перспективи, — закінчила свою розповідь я. — Але ми розійшлися в часі. Нині ми просто — сторонні люди. Я не знаю, що робити в такому випадку…

Вона поглянула на мене тим самим незворушним поглядом, котрий так здивував мене на початку, і знизала плечима:

— Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з будинку на десять хвилин раніше… А вам так шалено пощастило: віднайтися, долаючи час! Про що тут думати? Вибачте — не розумію…

Я поглянула в її очі. Зазирнула так глибоко, що мені здалося: бачу в них купу інших — очі Моєї Дівчинки, Богдана Ігоровича, Івана, всіх, з ким мені було добре останнім часом…

…Отямилася лише тоді, коли побачила, як маленька чорна фігурка Аделіни Паулівни, пенсіонерки «союзного значення», лікарки четвертого управління, зменшується і тане в спекотному мареві на тому кінці університетської алеї…

…Додому повернулася пізно, перед тим добряче «поводивши козу» містом.

Спочатку пішла до того самого гастроному на розі вулиць, де «позавчора» стояла в черзі за кавою разом зі своїми «юними друзями».

Тепер тут була затишна кондитерська без жодних черг і п’яниць, із італійською кавоваркою, меблями в стилі хай-тек і чемними юними офіціантками.

Але мені хотілося випити, і я рушила вниз вулицею до знайомого бару, де під здивованим поглядом бармена (в таку спеку п’ють лише самогубці, певно, думав він) випила сто п’ятдесят грамів коньяку і просиділа зо дві години.

І нарешті на мене зійшов спокій, як велика кольорова хвиля, в якій я попливла, поволі перевертаючись з голови на ноги і назад, втупившись очима у великий плазмовий екран, що висів на стіні, - в ньому все рухалось і мерехтіло, видавало звуки і тексти.