Читать «Якби» онлайн - страница 109

— Я впевнена, що роблю правильно, щодо тебе, — сказала я. — А щодо себе, то впевнена лише в одному: я знаю, що таке любити.

Більше я нічого не сказала.

Дала зрозуміти, що розмову закінчено, відвернулась обличчям до стіни. І тактовна Томочка, кинувши на мене розгублений погляд, ретирувалась із кімнати.

Поки вона тут, поки буде заспокоювати Мирослава, у мене є шанс непомітно вислизнути з квартири. Я більше не відчувала її своєю, бути тут стало нестерпно. Все в ній промовляло про мою тимчасовість. Тут не було жодної речі, котра б стояла на тому місці, на якому б хотіла я, — все обставляв Мирось. І не дай Боже було зрушити з місця хоча б тумбочку чи стілець або поміняти фіранки. Спочатку я бунтувала, потім змирилась, а потім все переводила на жарт. І намагалась більше часу проводити на роботі…

Я без жалю зачинила за собою двері.

У мене була ще одна важлива справа. Вона мала поставити остаточну крапку в сумнівах щодо реальності того, що відбувається.

Я взяла таксі і поїхала в університетський сквер.

Була майже та сама година, коли ми домовлялися зустрітися з Олегом кілька днів тому, а точніше — цілу вічність тому, коли все в житті здавалося мені суцільною маячнею, безладом і втратило будь-яку цінність.

На вулиці так само стояла спека, але тепер я її не помічала. Сквер був майже порожній: певно, люди зрозуміли, що ця аномальна погода — таки не жарти, і рятувалися від сонця за фіранками своїх помешкань.

Я мала надію, що старі люди не полишають своїх звичок, і не помилилася: фігурка в чорному, мов суха гілка, стирчала на тій самій лаві.

Внизу крутилися і туркотіли голуби, ліниво скльовуючи з гарячого асфальту крихти хліба.

Аделіна Паулівна!

Лікар четвертого управління.

Пенсіонерка «союзного масштабу»…

Щойно я опустилася на лаву, вона відірвалася від свого заняття — і на мене поглянули знайомі, вибілені часом очі. Я подумала, що мені варто нагадати про себе, але старенька приязно посміхнулась:

— О! Приємно бачити. Пам’ятаю: ви не любите голубів…

— Так, це я, Аделіно Паулівно, — промовила я.

Вона оглянула мене з ніг до голови професійним зором.

— Ви схудли? Так, так, дуже схудли. Але це вам до лиця. Здається, ви скаржились на хворобу? Як почуваєтесь? Тиск? Температура?

Ще мить, і вона відтягне мої повіки пальцями, змусить показати язика — «А-а-а!» — і постукає по зігнутому коліні ребром долоні.

— Дякую, — поквапилась відповісти я, — все в порядку. Я не була хвора. Якщо пригадуєте, вас зацікавило те, що я затинаюсь…

До речі, промовляючи це, я помітила, що говорю майже нормально, і повела далі:

— Ви дали мені пораду. Так от, я нею скористалася і…

— Що за пораду? — з цікавістю промовила старенька.

— Ну як же? — розгубилася я. — Ви сказали, що завжди практикували цей метод зі своїми пацієнтами — повертали їх в точку відліку початку хвороби…

— Невже? — знову жваво перервала вона мене.

Я терпляче переказала їй суть нашої минулої розмови.

Вона слухала і дивилася на мене з непідробним захватом.

Нарешті в її очах засвітилось розуміння, і вона промовила: