Читать «Якби» онлайн - страница 100

— Тому що мені тісно… — сказав я, намагаючись пояснити свій стан.

— Тісно — тут чи в світі? — серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми вогнями.

Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність протистояти задушливій буденності.

— Ще не знаю, — чесно відповів я.

— Ну, то взнай! — посміхнулася вона.

— Як?

Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця «лісова мавка».

— Дійди до того краю лісу, — сказала вона. — Він такий великий! Йти доведеться довго — день чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти далі, чи варто повернутися…

Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.

— А ще… — Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: — Якщо і в світі тобі буде тісно — можна уявити, що ти НЕ ТУТ!

— Тобто? — не зрозумів я.

Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий не розуміє простих речей.

— Ось, наприклад… — Вона ненадовго замислилась. — Коли я полощу білизну в ополонці, мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка — найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі вони — бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну — знаю, що янголи злетять… Розумієш?

Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу маячню.

Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв це «НЕ ТУТ» — і все в житті ставало на свої місця.

Жити в собі — ось що мала на увазі дівчинка з синіми очима — і тоді ніколи не відчуєш тісняви!

Це був ще один простий і чудовий рецепт.

Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз, — «негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, хто це? От і добре…

Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну з безсонних в’язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників. Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут».

…Коли ми розпрощалися, я запитав, як її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.

Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.

Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, — піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.

— Коли ти повернешся? — запитала вона.

— Коли навчуся жити так, як ти, — «не тут»! — пожартував я.

Вона кивнула і пішла.

Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я — в інший…