Читать «Вітер у замкову шпарину» онлайн - страница 49

— Ти бачиш патрон, адже так? Навіть із заплющеними очима.

— Так… але тепер він більший. Спалахує, мов золото.

— Справді?

— Так…

— Занурюйся глибше, Білле, але слухай мій голос.

— Я чую.

— Я хочу, щоб ти звернув свої думки до минулого вечора. Думки, очі й вуха. Зробиш це?

Його чоло прорізала зморшка.

— Я не хочу.

— Не бійся, ти в безпеці. Усе це вже в минулому. До того ж я з тобою.

— Ти зі мною. І в тебе револьвери.

— Атож. З тобою нічого не станеться, поки ти чуєш мій голос, бо ми разом. Я подбаю про тебе. Ти це розумієш?

— Так.

— Твій тато сказав тобі заночувати під зорями, правильно?

— Еге ж. Ніч мала бути тепла.

— Але насправді його спонукало до цього щось інше?

— Так. То було через Елрода. Одного разу він підняв кицьку з барака за хвіст і крутив її в повітрі, після того вона втекла й не повернулася. Іноді він тягає мене за волосся і співає «Хлопчика, який любив Дженні». Тато не міг йому завадити, бо Елрод здоровенний. А ще в нього ніж у чоботі. Він міг ним кого завгодно підрізати. Але до звірюки він не дістався. — Його стиснуті руки посмикувалися. — Елрод мертвий, і це добре. Решти шкода… і тата мого, не знаю, що я без нього робитиму… але щодо Елрода я радий. Більше він мене не дражнитиме. Більше не налякає. Я радий, так.

Отож він справді знав більше, ніж йому дозволяла пригадати верхівка айсберга свідомості.

— Зараз ти на вигоні.

— На вигоні.

— Під ковдрою та шинні.

— Шедді.

— Під ковдрою та шедді. Ти не спиш, можливо, дивишся на зорі, на Стару Зорю й Стару Матір…

— Ні, я спав, — заперечив Білл. — Але мене розбудили крики. Крики з барака. І звуки боротьби. Щось ламалося. І щось ревло.

— Білле, що ти зараз робиш?

— Іду до барака. Мені страшно, але тато… там мій тато. Я зазираю у вікно на дальньому кінці. Воно затягнуте промасленим папером, але я добре крізь нього бачу. Більше, ніж хочу бачити. Бо я бачу… я бачу… містере, можна я прокинуся?

— Ще ні. Пам’ятай, що я з тобою.

— Містере, а ви витягли револьвери? — Він увесь тремтів.

— Так. Щоб захистити тебе. Що ти бачиш?

— Кров. І звіра.

— Що це за звір, можеш сказати?

— Ведмідь. Такий високий, що голова торкається стелі. Він іде серединою барака… між ліжками, на задніх ногах… і хапає чоловіків… хапає чоловіків і роздирає їх на шматки величезними довгими лапами з пазурами… — З-під заплющених повік потекли по щоках сльози. — Останнім був Елрод. Він побіг до чорного ходу… де за дверима лежить купа дров… а коли зрозумів, що тварюка схопить його до того, як він відчинить двері й вискочить, то розвернувся, щоб прийняти бій. У нього був ніж. Він замахнувся, щоб ударити звіра…

Повільно, немов під водою, права рука хлопчика піднялася з колін, де лежала досі. Пальці були стиснуті в кулак. Білл зробив нею випад, наче бив ножем.

— Ведмідь схопив його за руку й відірвав її від плеча. Елрод закричав. Він кричав, наче кінь, якого я одного разу бачив, коли той вступив у кротову нору і поламав ногу. Тварюка… вона вдарила Елрода по лиці його власною рукою. Бризнула кров. Сухожилля довгими нитками хляснули на шкіру. Елрод упав спиною на дверей і почав сповзати. Ведмідь ухопив його, підняв і вгризся йому в шию… а потім той звук. Містере, воно відкусило Елроду голову. Я хочу прокинутися. Будь ласка.