Читать «Вітер у замкову шпарину» онлайн - страница 48
Стівен Кінг
— Добре. А що таке дромадер?
— Я не знаю. Це мій тато так каже. Якось я в нього спитав, але він теж не знав.
— Тоді їдьмо, — вирішив я. — Що швидше ми потрапимо до міста, то швидше виберемося з цієї піщаної бурі. — Але перед містом я мав намір зробити одну зупинку. Потрібно було показати дещо хлопчику, поки ми ще були самі.
На півдорозі між ранчо та Дебарією я помітив порожню повітку вівчарів і запропонував сховатися там та попоїсти. Білл Стрітер вельми охоче погодився. Нехай він втратив батька і всіх, кого знав, та все одно хлопчик швидко ріс і макової краплинки у роті не мав з учорашньої вечері.
Ми прив’язали тварин у захистку від вітру і посідали на підлогу в повітці, попритулявшись спинами до стіни. Із сідельної сумки я витяг сушену яловичину, загорнуту в листя. М’ясо було солоне, та мій бурдюк був повен. Хлопчик з’їв півдюжини смужок м’яса, відкусуючи великі шматки й запиваючи водою.
Повітку сколихнув сильний порив вітру. Міллі пробекала свій протест і замовкла.
— До сутінків розгуляється самум, — зауважив Малий Білл. — От побачите.
— Я люблю слухати вітер, — сказав я. — Він нагадує мені ту казку, яку читала моя мама, коли я був маленький. «Вітер у замкову шпарину». Знаєш її?
Малий Білл похитав головою.
— Містере, а ви правда стрілець? Правду кажете?
— Правда.
— А можна мені потримати ваш револьвер, усього хвилиночку?
— Нізащо в житті. Але якщо хочеш, можеш подивитися на оце. — З патронташа я витяг патрон і простягнув йому.
Він пильно роздивився отриману в руки річ — від мідної основи до свинцевого наконечника.
— О боги, важкий! І довгий! Мабуть, якщо в когось таким стрельнути, він уже не встане.
— Так. Патрон — небезпечна річ. Але й красива. Показати тобі фокус?
— Авжеж.
Я забрав у нього патрон і став перекочувати його з кісточки на кісточку. Мої пальці хвилеподібно здіймалися й опадали. Малий Білл зачаровано дивився широко розплющеними очима.
— Як ти це робиш?
— Так само, як усі люди щось роблять, — відповів я. — Практика.
— А мене навчиш?
— Дивитимешся уважно — сам зрозумієш, як це робиться. Ось він є… а ось уже нема. — Я сховав патрон так швидко, що він зник, а сам при цьому думав про Сюзен Дельґадо (як, власне, й завжди думатиму в майбутньому, коли виконуватиму цей фокус). — А ось він знову тут.
Патрон танцював швидко… потім повільно… потім знову швидко.
— Води за ним очима, Білле, і спробуй зрозуміти, як я змушую його зникнути. Не відводь погляду. — Я стишив голос до заспокійливого бурмотіння. — Стеж… стеж… стеж. Тобі хочеться спати?
— Трошечки, — сказав Білл. Його очі поволі заплющувалися, потім повіки знову піднялися. — Я вчора вночі погано спав.
— Справді? Дивись, як він зникає. Дивись, як виринає. Зникає, а потім… знову прискорюється, дивись.
Вперед-назад бігав патрон. Віяв вітер, заколисуючи мене так само, як Білла заколисував мій голос.
— Спи, якщо хочеш, Білле. Слухай вітер і спи. Але й мій голос теж слухай.
— Я чую тебе, стрільцю. — Його очі знову заплющилися і цього разу вже не розплющувалися. Руки він тримав кволо зчепленими на колінах. — Дуже добре тебе чую.