Читать «Назустрiч зорям» онлайн - страница 11

— Чи не скажете, Інститут космонавтики міститься там, де й раніше?

— Їдьте на метро до станції Ціолковської.

— А де це станція Ціолковська?

— Хіба ви вперше в Москві?

— Ні, я був… давно. Пробачте, зараз який рік?

— П’ятниця. Ах, рік? Ви питаєте, який рік?!

— Так, рік.

— Гм… Зараз 1989 рік.

— Дякую, я так і думав.

Чоловік у синьому комбінезоні, з худим обличчям і сивою гривою волосся пішов собі далі, а здивований юнак довго дивився йому вслід, потім глянув на годинника і заквапився в своїх справах.

Ільїн прибув на Землю лише кілька годин тому. Він посадив ракету на підмосковне водоймище. Над прісноводним морем ледве-ледве починало світати. Коли ракета зупинилася, настала тиша і все ще оглушений Ільїн визирнув з люка, в обличчя йому пахнуло вологою передранковою свіжістю. Над водою стояв туман, на березі в похмурому лісі щебетали пташки. Потім здалеку донісся трубний звук, Ільїн пізнав давно забутий сигнал електрички.

Спав ліс, спало озеро. Ніхто не зустрічав мандрівника, що встановив рекорд швидкості і дальності. Ільїн не міг чекати, поки люди прокинуться. Що станеться з ракетою, нікуди вона не дінеться! Берег був близько, Ільїн легко доплив до нього, через комиші, болотисту галявинку дістався до лісу. За годину він вийшов на залізничне полотно… І ось він у Москві. А в Москві минуло не мало, не багато — дванадцять років. Куди ж тепер? Додому — до Юлі. Але ж для Юлі теж минуло дванадцять років. Скажімо, рік вона чекала… а потім? Ні, так починати важко. Краще відразу йти до товаришів, в інститут.

А для чого? Про нього вже забули, його політ — прикра неприємність в історії космонавтики. Те, що не пощастило зробити йому, мабуть, уже давно здійснили інші. Його товариші вже облетіли навколо Марса, висадилися там, на Венері та інших планетах Сонячної системи. Він відстав на цілих дванадцять років. Закони відносності зле пожартували з нього. Тепер він — другий Ріп Ван-Вінкль. Той проспав двадцять років у горах, а Ільїн втратив дванадцять років у міжзоряному просторі. Його поява, звичайно, буде сенсацією… Але хіба приємно бути пустою сенсацією?

Ільїн зайшов у скверик, сів на лавочку і замислився. Навколо вирувало гомінливе, напружене життя столиці. Суцільним потоком у кілька рядів мчали автомобілі, поспішали, обганяючи одне одного, робітники, службовці, школярі…

«Дурниця! — Ільїн рішуче встав. — Який там Ріп Ван-Вінкль! Він же не спав, він працював. Його знімки, виміри, каталоги цікаві і важливі для науки. А політ на граничній швидкості, спостереження над відносністю простору і часу? А сама можливість здійснення такого польоту? Невідомо, чи знають про все це вчені».

Ільїн зупинився у вестибюлі біля схеми лінії метро. Станцій стало за ці роки набагато більше. Ага, ось і Ціолковська, наступна за Пантеоном. Не треба розпитувати, він знає, як їхати.

Коли Ільїн вийшов з метро, він побачив новий район. У 1977 році тут височіли пагорки, порослі рідким чагарником. А зараз у три сторони розбігалися широкі асфальтовані вулиці. Високі будинки, алеї вздовж тротуарів — як змінилася ця місцевість!