Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 83

— Брехня! Йому просто заздрять! Правда — в моїй телеграмі. Вони казяться, бо мій хлопець усім утер носа.

Члени клубу тільки стукали пальцем по лобі, нишком киваючи на дона Хосе і весело посміюючись із першого матадора світу та з його дивака повіреного.

З часом дон Хосе домігся для Гальярдо нечуваного привілею — дозволу бувати в клубі Сорока п’ятьох. Спочатку тореро заходив туди ніби на хвильку — щоб побачитись зі своїм повіреним, а кінчав тим, що сідав біля сеньйорів, чимало з яких не були його шанувальниками й мали «свого матадора» серед суперників Гальярдо.

Внутрішні зали клубу мали своє «обличчя», як казав дон Хосе: на чистих, без жодної плями стінах тяглися угорі фризи, викладені арабськими кахлями, а під ними красувалися яскраві афіші давніх корид; голови биків, які вславилися тим, що закололи безліч коней або підняли на роги знаменитого тореро; парадні плащі та шпаги, подаровані клубові матадорами, котрі «обрізали колету», тобто розлучилися з ареною.

Лакеї у фраках обслуговували сеньйорів, одягнених по-сільському, — а спекотними літніми днями вони навіть дозволяли собі розстебнути комір сорочки. На страсний тиждень та інші традиційні севільські святі, коли, гостями клубу Сорока п’ятьох були аристократи, любителі корид з усієї Іспанії, лакеї вбиралися у червоні й жовті лівреї, в короткі панталони та в білі перуки. Схожі у такому вбранні на лакеїв королівського двору, вони розносили на тацях мансанілью знатним сеньйорам, не один із яких з’являвся сюди навіть без краватки.

Коли пополудні приходив староста клубу, маркіз де Морайма, сеньйори сідали в кружечок навколо знаменитого скотовласника, а той з високого, схожого на трон крісла головував на бесіді. Починали завжди з погоди.

Тут були здебільшого скотовласники і багаті поміщики, чий добробут залежав від землі та мінливого неба. Маркіз ділився своїми спостереженнями мудрого і досвідченого чоловіка, що об’їздив верхи всю андалузьку рівнину, безлюдну, неозору, безкраю, наче море, по якому, мов сонні акули по зелених хвилях, повільно пливуть бики. Вирушаючи до клубу, маркіз завжди дивився на якийсь клаптик паперу, підхоплений вітром, і з цього визначав, яка буде погода. Посуха, це страшне лихо андалузьких степів, була предметом нескінченних розмов, і коли після довгих тижнів очікування небо нарешті затягувалося хмарами і на землю падало кілька великих гарячих крапель, багаті поміщики втішено усміхалися, потираючи руки, а маркіз повчально виголошував, дивлячись, як розпливаються на тротуарах темні кружечки.

— Слава тобі господи!.. Кожна така крапля —однаково, що монета на п’ять дуро.

Коли з погодою було все гаразд, сеньйори розмовляли про худобу, а надто про биків, говорячи про них так ніжно, ніби про своїх найближчих родичів. Скотовласники шанобливо прислухалися до думки маркіза, бо він був серед них найбагатший. Прості любителі, які ніколи не вибиралися з міста, захоплювались його досвідом у розведенні биків для кориди. Чого тільки не знає цей чоловік!.. Він говорив про догляд за биками, відібраними для арени, як про надзвичайно важливе й відповідальне діло, кожного десятка телят, узятих на випробування, вісім або дев’ять виявлялися надто смирними і годилися тільки на м’ясо. Для арени відбирали лиш одного або двох бичків, які кидалися на людей і не лякались гострої гаррочі, їх відлучали від табуна, і відтоді вони потребували окремого догляду. Та ще й якого!..