Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 79

Тореро прислухався, але нічогісінько не міг зрозуміти... Пісня була чужоземна. «А хай йому біс! Чом би їй не заспівати танго або соледад?.. І після цього ще хочуть, щоб чесний християнин не спав!»

Донья Соль закинула назад голову: її замріяний погляд блукав десь далеко-далеко, пальці били по клавішах, а тугі перса тремтіли влад з тужливою музикою.

То було благання Ельзи, плач золотокосої діви, що кличе дужого і прекрасного воїна, непереможного в битвах і ніжного та боязкого з жінками.

Співаючи, дама марила наяву, вкладала у свій трепетний голос жагучу пристрасть. Очі її затягувалися слізьми» груди важко здіймалися від хвилювання. Чоловік простодушний і дужий! Безстрашний воїн!.. Чи не він оце сидить у неї в кімнаті?.. А чом би й ні?

Він не схожий на легендарного лицаря, він невихований і грубий, але з її пам’яті ще не стерлося, з якою відвагою кілька днів тому кинувся він їй на допомогу; як весело й безтурботно бився з ревучим звіром — достоту вагнерівський герой, що вийшов на битву із страхітливим драконом. Атож, це її воїн.

Любострасний жах залоскотав донью Соль від голови до п’ят і, наперед скоряючись, вона дослухалася до солодкої небезпеки, що причаїлась у неї за спиною. Бачила в уяві, як підводиться з канапи її герой, її паладин, втупивши в неї свої арабські очі; чула, як шарудять обережні кроки, а його руки ніжно опускаються їй на плечі; потім — палкий поцілунок у шию, що позначить її розпеченим тавром пристрасті і навіки зробить рабинею... Вона доспівала арію, але нічого не сталося, ніхто не торкнувся до неї... Тільки дрож непогамованого жадання пробіг по її спині...

Розчарована такою шанобливістю, вона обкрутилася на стільчику, і музика стихла. її воїн сидів, відкинувшись, на канапі, з сірником у руці; він уже вчетверте пробував припалити сигару й розпачливо витріщав очі, з останніх сил намагаючись не заснути.

Побачивши, що донья Соль обернулась і дивиться на нього, Гальярдо звівся на ноги... Ось вона, мить блаженства! Герой прямує до неї, щоб схопити її в жагучі обійми, приборкати і зробити своєю!

— Добраніч, доньє Соль... Я піду, бо вже пізно. Вам, мабуть, пора спочивати.

Здивована, розгнівана, вона також звелася на ноги і, сама не тямлячи, що робить, простигла йому руку... Незграбний і простодушний — справжній герой!

У голові її безладно завирували думки, що треба дбати про жіночу гордість, дотримуватися суспільних умовностей — жодна жінка не забуває про це навіть у хвилини повного забуття. Ні, вона мусить погамувати своє бажання... Адже сьогодні він уперше прийшов у її дім!.. І здатися без найменшого опору!.. Самій зробити перший крок!.. Але потискуючи матадорові руку, вона заглянула йому в очі — ті очі світилися мовчазною пристрастю, несміливою і водночас палкою надією.