Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 74

І знову зустрілися їхні долоні в міцному тривалому потиску.

Увечері в домі матадора довго обговорювали цю подію, про яку гомоніло все місто. Сеньйора Ангустіас аж сяяла від радості, наче після щасливо завершеної кориди. Її син порятував від смерті вельможну сеньйору — а бідна жінка завжди перед такими схилялася, довгі роки поневірянь по панських господах привчили бідну жінку до глибокої шанобливості. Кармен мовчала, сама не знаючи, як їй поставитися до цього випадку.

Протягом кількох наступних днів Гальярдо не чув нічого про донью Соль. Повіреного не було в місті — у товаристві кількох друзів із клубу Сорока п’ятьох він вирушив и а полювання з собаками. Та якось увечері, вже на смерканні, дон Хосе розшукав свого матадора в одній із кав’ярень на вулиці Змій, де збиралися любителі кориди. Дві години тому він повернувся до Севільї і побачив удома записку від доньї Соль, у якій вона просила його негайно прийти до неї. Він оце щойно звідти.

— Ну, хлопче, та ти дикіший за вовка! — мовив повірений, витягуючи свого матадора з кав’ярні. — Сеньйора сподівалася, що ти навідаєшся до неї. Невідь-скільки вечорів просиділа вдома, чекаючи, коли ти з’явишся. Так не годиться. Ти був представлений доньї Соль, і після того, що сталося, повинен зробити їй візит і розпитати, як вона себе почуває.

Еспада сповільнив ходу й почухав потилицю.

— Бачите... — затинаючись, промурмотів він, — річ у тім... що мені ніяково. Хоч вірте, хоч ні, а таки ніяково. Ви знаєте, я не зовсім йолоп і з жінками язика не ковтаю. Умію погомоніти з дівчиною не гірше за когось іншого. Але з цією сеньйорою — ні. Вона страх яка вчена, і коли я бачу її, то здаюся собі дурним як чіп, і або не можу розтулити рота, або верзу щось не до ладу. Ні, доне Хобе... Не піду я до неї! Так буде ліпше!

Але повірений не став слухати тореро і повів його прямо до будинку доньї Соль, розповідаючи про свою недавню зустріч із дамою. Мабуть, вона трохи образилася, що Гальярдо забув про неї. Уся знать Севільї навідала її після того випадку в Табладі, а він — ні.

— Чи ти не знаєш, що тореро мусить ладнати з аристократами? Покажи, що ти людина вихована, а не якийсь там відлюдько, що виріс серед худоби. Така вельможна сеньйора — і вшановує тебе своєю увагою, чекає твого візиту... Навіть і не думай відмовлятися. Я піду з тобою.

— Ну, якщо з вами, то інша річ!..

І Гальярдо зітхнув з глибоким полегшенням, ніби скинув з пліч хтозна-який тягар.

Вони зайшли до будинку доньї Соль і опинилися в патіо в арабському стилі, — його барвисті аркади, оздоблені тонкими візерунками, нагадували підковоподібні арки Альгамбри. Над великою чашею, у якій плавали золоті рибки, розсипався сріблястими бризками водограй, ніжно й монотонно дзюркочучи у вечірній тиші. У чотирьох галереях з ліпною стелею, відокремлених від патіо мармуровими колонадами, тореро побачив старовинні бюро, потемнілі картини, статуї святих із мертвотно блідими обличчями, масивні меблі, оббиті іржавим залізом і так густо поточені шашелем, наче в них стріляли зарядами шроту.