Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 208

Прозвучав сигнал на вихід матадора, і Хуан, сказавши кілька слів перед ложею президента, рушив до бика.

Любителі голосно напучували його своїми порадами:

— Кінчай відразу! З цим волом довго панькатися не варт!

Гальярдо махнув мулетою, і бик, не кваплячись, грізно посунув на матадора. Ошалівши від катування, він явно хотів знищити, заколоти рогами ворога, першу людину, яка з’явилася перед ним після перенесених мук. Здавалося, знущання таки розлютили звіра.

Публіка відчула, що її мстива ненависть до бика розвіюється. Не такий він уже й поганий — зараз кинеться на тореро. Оле! І глядачі стали захоплено кричати й плескати на кожен помах мулетою, вітаючи тепер не тільки еспаду, а й звіра.

Бик завмер на місці, нахиливши голову й висолопивши язик. Як завжди перед останнім смертельним ударом, запала глибока тиша, ще моторошніша, ніж у пустелі. Тисячі людей не ворушилися і стримували подих, у мертвому безгомінні навіть найнечутніші шерехи на арені долинали до останніх рядів амфітеатру. Почувся сухий стукіт дерева об дерево: кінчиком шпаги Гальярдо скидав обпалені дротики бандерилей, що стриміли в загривку. Після цієї підготовки до останнього удару глядачі ще дужче витягли шиї, відчуваючи, як між її волею та волею матадора встановлюється таємничий зв’язок. «Пора!» — подумали всі водночас. Зараз він повалить звіра майстерним ударом шпаги. Юрба вгадувала думки матадора.

Гальярдо кинувся на бика, і довго стримуване зітхання шумно вирвалося з тисяч грудей. Після короткої сутички з людиною бик побіг по арені, люто мукаючи, а амфітеатр задвигтів од свисту та обурених вигуків. Повторилося те саме: в момент удару Гальярдо відвернувся й відсмикнув руку. Кілька стрибків — і гнучке сталеве лезо, що неглибоко стриміло в загривку, покотилося по арені.

Чимало глядачів обкладали Гальярдо лайкою. Урвалась чарівна ниточка, що поєднала матадора з публікою на початку кориди. Ожили недовіра й ворожість. Усі, здавалося, забули, з яким ентузіазмом щойно вітали тореро.

Гальярдо підібрав шпагу й, похнюпивши голову, знову пішов на бика. Його охопив такий розпач, що він не мав сили навіть обурюватися несправедливістю публіки, поблажливої до інших матадорів і невблаганної до нього.

У голові шуміло, але він помітив, що за ним іде якийсь тореро. Мабуть, Насйональ.

— Спокійно, Хуане. Не гарячкуй.

Прокляття! Невже тепер так і буде? Невже ніколи більше він не зможе сміливо кидатись прямо на роги і вгороджувати шпагу по саме руків’я? Невже він на все життя залишиться посміховиськом публіки?.. І перед ним зараз но бик, а жалюгідний віл, якого довелося роздрочувати вогнем!..

Гальярдо спинився перед биком, що, здавалося, чекав на нього, впершись ногами в пісок, ніби прагнув якомога скоріше позбутися своїх мук. Матадор не захотів навіть махнути мулетою. Відразу став у позицію, низько опустивши червоний клапоть і піднявши шпагу на рівень очей... Тільки б не відсмикнути руку!