Читать «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» онлайн - страница 13

Урок давно скінчився, і біологічка дозволила тим, хто живе неподалік, іти додому.

Здолавши перелазик, Софійка з подивом помітила, що опинилася саме на тій вуличці, де жив загадковий хлопчик зі світлини. Ось і той дворик, тепер – із тюльпановим квітничком! Спершу навіть не впізнала: бачила-бо востаннє в жовтому опалому листі!

– Скільки я тобі казала, щоб туди не ходив! – долинув із розчиненого вікна жіночий голос.

– Я тільки попросив грошей на цирк: ти ж не даєш… – відповів хлопчик.

– Ще й грошей просив! І що? Поживився?

– Нема в нього зараз… Може, коли цирк наступного разу приїде…

– Звісно, нема! Для нас у нього тепер нічого нема й не буде, як ти не розумієш! Тепер усе для Іншої! На весілля!

– Але ж він подарував тобі…

– Що? Отой копійчаний пучок рясту?!

– А мені колись – шоколадку…

– Отоді? Ще восени?! Працюючи на гуртовій цукерковій базі?! Щедрий татусь Валентин, нічого не скажеш!..

– Але…

– Годі! Щоб я про нього більше й слова не чула!

Софійці стало не по собі. Невже таке може бути? Варто все добре обмізкувати!

9. Чоловік із виколотими очима

– Ну як? – Сашко аж підскочив назустріч.

– Ніяк! – відповіла понуро.

– Що, не дозволили?

– Не дозволили чого?

– Ну, кошенят…

– А-а-а, про це я ще не питала!.. Коралів от досі не знайшла!

– Гм-м… Жаль. Бо вона вже одна зосталась. Чорнобілка.

– А тих – розкупили?

– Пороздавав!

Кошеня вже не чіплялося безпомічно кігтиками і лагідно муркотіло.

– Мені не дозволять, бо й так удома завинила! – На чорно-білу котячу шубку закапали гарячі сльози.

Сашко похнюпився:

– Що ж робити?

– Нічого! І цю віддаси, а я, так і буде, вікуватиму без кота…

Чорнобілка тихенько писнула.

– Я про намисто питаю. Де ж його шукати?

– Хіба у чиїхось кишенях! – про всяк випадок пильно глипнула на Сашка.

– Украв хтось, гадаєш? – невинно закліпав той. – Ну якщо так, пиши пропало!..

– Дякую. Порадив!

Удома все думала про кошеня. Отак щоби принесла – невже вигнали б? Можуть! Але ж яке гарнесеньке! Отут би й жило, біля батареї. Змостили б кубельце… Ні, краще під ліжком.

Бр-р-р! Знову це фото! Здається, кілька разів одкидала його подалі, а воно знову на світ вилазить. Такий зловісний цей чоловік без очей! А фотографію треба повернути. Просто підкласти в сумку Вадимові.

Чи таки зважитись? Цікаво, які все ж у нього очі? Ет, будь що буде! Ризикну!

Софійка бере світлину і зачиняється в шафі.

– Готово-с!..

Гладкенький лисуватий фотограф догідливо зиркає з-за фотокамери на високому штативі.

Софійка мерщій ховається за важкою ширмою. На світлині ширма чорна, а у світлі ламп – зеленувата, оксамитова. І пахне тут, як і в їхньому старому домі, вогкістю й пилом, а зовсім не цвіллю й нафталіном, як думала раніше.

Нарешті оглядає чоловіка, який позував перед об’єктивом. Той самий кожух, а от борода – руда, як вогонь. І очі. Жовті, хитруваті.

– Щоб мені, голубчику, було, як годиться. Не кому-небудь робиш!..