Читать «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» онлайн - страница 11
Марина Павленко
Намагалася відтворити свій тодішній маршрут. Понипала біля під’їзду. Понишпорила під кожною лопушинкою, за кожним камінчиком.
Роззираючися, з теплотою згадала, як несподівано стріла тут Вадима. Вадим – дим!.. Чогось же приходив! Щось його тягнуло до її двору!
А коли зараз… піти до нього додому? Запитати, наприклад, що на завтра з… англійської. У неї таки не записано. Заодно, може, нове щось почує про таємницю його роду… Чому б і ні? Русалонька також першою пішла назустріч!..
Ще відтоді, як побачила Вадимову адресу на останній сторінці класного журналу, добре її запам’ятала. Аж ось і вона, вулиця Малофонтанна, заповітний третій номер. Великі залізні ворота нагадують палацову браму. За ними гримить ланцюг, у дворі пес. Повагавшись, натиснула кнопку дзвінка над хвірткою.
– Ша, Джиме, ша! В буду, кому кажу!
Стукнуло-грюкнуло, дзенькнуло-скрипнуло, хвіртка розчинилась, і перед Софійкою виросла бабера з непривітним поглядом і циганським волоссям. Привітались.
–
– А-а!.. Він казав, що до нього під вечір мають прийти. Заходь. Ноги витирай!
“Господи, чого я тут?” – почувалася Русалонькою, яка навідалась до відьминих палат за поміччю.
У просторих, пишно обставлених покоях – темно й моторошно.
– Ваде! – гукнула стара в темну пащу коридора. – До тебе, як ти там кажеш, соска якась!
– Взагалі-то я… я Софія! – спаленіла.
З пащі-арки – ні звуку.
– Щойно був. Уже десь, видно, мара взяла! Де хоче, там і бродить, нікого не питає! – досадно махнула п’ятірнею. – А ти пожди, може, заявиться. Ет, нема на нього доброї чоловічої руки!
– А ви… ви, бачу, Вадимові й за тата, і за…
– …І за дідькову маму, ти вгадала! – перервала стара. – Влипла з ними всіма, як нечистий у смолу!
– З ким – з усіма?
– З чортячим кодлом, із ким же? Казали мені: не виходь за того Кулаківського! Ні, на його смердючі копійки злакомилась, тепер сиди, нюхай їх сама в цьому гадючнику! Що ти очицями стрижеш, рада, що бабі язик розв’язався?
– Я просто вас не розумію, бабусю: ви наче добра, а лаєтесь…
– Ще пожалій мене, аякже! “Бабусю”!.. – Стара розм’якла: не часто, мабуть, чула добре слово. – Певно, гарно вчишся? Бо той люципер тільки числиться в гімназії! Могоричами з класу в клас перетягуємо: дуже таткові хочеться, щоби син престижну школу закінчив! А йому та школа потрібна? З престижем разом?
– Ну… Вадим – розумний хлопець. Якщо постарається…
– Де тобі втямити! В тебе, либонь, таких бісових предків не було, як у Кулаківських! На ось, дивись! – Стара швидко занишпорила в шкатулці па полиці. – О! Осьо воно, це нещастя!
Майже пожбурила Софійці прим’яту стару-престару світлину, з якої дивився… Власне, не дивився – очі на світлині виколото чиєюсь вправною шпилькою – ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі.
– З нього все почалось! Якби тоді…
Раптом – як же невчасно! – зарипіли двері, й до кімнати зайшов… Вадим!
Побачив Софійку і, дівчинка з приємністю завважила, начебто аж зблід і остовпів.
– О, з’явився – не забарився! Гостей осьо приймай. Пронозлива дуже! Навіть я при ній мало, як ти кажеш, не розкололась!
