Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 33
Харукі Муракамі
— Саме так, — підтвердив він.
Після того Хонда-сан ще добру годину розповідав про Номонхан, а ми тільки слухали. Цілий рік ходили до нього щомісяця, але жодних «вказівок» від нього не отримали. При нас він майже ніколи не ворожив. Геть усі його розповіді стосувалися номонханського інциденту. Того, як уламок гарматної кулі зірвав півчерепа в лейтенанта, що був з ним поряд; як він вистрибнув на радянський танк і підпалив його пляшкою із запалювальною сумішшю; як вони догнали й застрелили радянського льотчика, що зробив вимушену посадку в пустелі. Усі ці історії були цікаві й захопливі, але, як завжди у світі ведеться, втрачали свою привабливість після семи-восьмикратного повторення. До того ж голос, яким він їх розповідав, через надмірну гучність не годився для цієї мети. Відчуття було таке, наче вітряного дня він стоїть на краю прірви й кричить комусь на протилежному боці. Здавалось, ніби сидиш у першому ряді приміського кінотеатру й дивишся старий фільм Акіри Куросави. Вийшовши з дому старого, ми якийсь час почувалися глухими.
Однак ми — або, принаймні, я — радо слухали Хонду-сана. Більшість його розповідей, повних крові, виходили за межі нашої уяви, але в устах неохайно одягненого старого, що доживав свого віку, подробиці боїв втрачали реальність і здавалися казками. Майже півстоліття тому загін Хонди запекло воював на безплідній, без жодної травинки, смузі землі на кордоні Маньчжурії та Монголії. Я нічого не знав про війну поблизу Номонхана, поки не наслухався розповідей старого. А була це неймовірно героїчна битва. Майже беззбройні, вони вступили у протиборство з добірними радянськими механізованими військами й зазнали повної поразки. Багато військових частин виявилися розбитими й знищеними. Офіцерів, які самовільно відвели солдатів з передової, щоб урятувати їх від неминучої смерті, командування змусило покінчити життя самогубством. Більшість солдатів, які потрапили в радянський полон, після війни відмовились повертатися на батьківщину, коли це стало можливим, побоюючись, що їх звинуватять у дезертирстві. Тож їхні кістки залишилися в монгольській землі. А Хонда, якого через глухоту демобілізували, став хіромантом.
— Зрештою, усе вийшло на добре, — сказав старий Хонда. — Якби я не втратив слуху, то мене, напевне, послали б умирати кудись на південні острови. Так сталося з більшістю солдатів, які залишилися живими після Номонхану. Для імператорської армії Номонхан став живою ганьбою, а тому всіх, хто там вижив, послали на найжорстокіші бої. Їм ніби казали: «Ідіть туди і вмирайте!» Штабісти, що допустили під Номонханом такий безлад, досягли нових військових щаблів, а деякі з них після війни навіть стали політиками. А от хлопці, що за їхнім наказом ішли в бій, майже всі загинули.
— А чому армія так соромилася Номонхана? — поцікавився я. — Солдати мужньо воювали, чимало з них загинуло. Чому ж тоді так безсердечно поставилися до тих, хто вижив?
Однак Хонда, здавалось, не почув мого запитання. Ще раз зі стуком перемішав ворожильні палички.
