Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 32

Я — це він, А він — це я. Весняні сутінки.

Як відмовишся від себе, то ти — це ти.

— А тепер такий час, коли нема течії? — запитала Куміко.

— Що?

— А тепер такий час, коли нема течії? — прокричала вона.

— Так, — відповів Хонда-сан, киваючи сам собі. — А тому сидіть спокійно й нічого не робіть. Тільки от будьте обережні з водою. У майбутньому вам доведеться терпіти через воду. Води не буде там, де вона має бути. Зате вона буде там, де не треба. Хоч би там що, будьте обережні з водою.

Сидячи біля мене, Куміко кивала із серйозним виразом обличчя, але я знав, що вона ледве стримує сміх.

— З якою водою? — поцікавився я.

— Цього я не знаю. Просто водою, — відповів Хонда-сан. — Правду кажучи, я сам також натерпівся через воду, — провадив він далі, знехтувавши моїм запитанням. — Біля Номонхана зовсім не було води. На передовій — безлад, постачання — перерване. Ні води. Ні продовольства. Ні бинтів. Ні боєприпасів. Просто жах! Начальників, що сиділи в тилу, цікавило одне: як найшвидше захопити територію. Про постачання ніхто й не думав. Бувало так, що я три дні води в роті не мав. Розстеляв уранці рушник, який набирав у себе трохи роси, потім викручував з нього кілька крапель вологи. От і все. Іншої води не було. Я тоді навіть думав, що краще вмерти, ніж так мучитися. У світі немає нічого страшнішого за спрагу. Через неї хотілося потрапити під кулі й умерти. Навіть солдати, поранені в живіт, кричали й просили води. Дехто божеволів. Справжнє живе пекло. Просто перед нами текла велика ріка. Там було скільки завгодно води. Але ми туди не могли дістатися. Між нами й рікою — ряд велетенських радянських танків з вогнеметами. Позиції противника обтикані кулеметними гніздами, як подушечки голками. На висотах — натреновані снайпери. Серед ночі вони палили освітлювальними ракетами. А в нас — тільки піхотні гвинтівки моделі «38» і по двадцять патронів на брата. Багато моїх товаришів пробиралися до ріки, щоб води зачерпнути. Бо вже не могли терпіти. Жоден назад не вернувся. Усі загинули. Тому я кажу: якщо сидиш тихо, то не рипайся.

Хонда-сан добув серветку і голосно висякався. Перевіривши результат, зім’яв її й викинув.

— Звичайно, чекати, поки течія відновиться, прикро. Та якщо треба — то доведеться. А тим часом удавай, що ти вмер.

— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим? — спитав я.

— Що?

— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим?