Читать «Многії літа. Благії літа» онлайн
Мирослав Іванович Дочинець
Мирослав Дочинець. Многії літа. Благії літа
«Маємо унікальний, осмислений і пронизаний істинною духовністю устрій життя однієї людини. Людини звичайної і водночас незвичайної. Це не просто безцінні крихти набутих знань і вмінь мудрого старця, це Система. Вибудована на тонкій інтуїції і вивірена 100-літнім досвідом, вона з користю прислужиться кожному, в тому числі великою мірою і нам медикам. Спадщину А. Ворона розцінюю як свіжий струмінь у сучасні дієтологію, валеологію, соціальну психологію і людинознавство. Уважно і вдумливо це слід читати і перечитувати, дрібними ковтками неначе п’єш живу воду».
Доктор мед. наук, академік В. Білоног
«Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одне ліжко…Минають літа, але ніщо не міняється — ні довкілля, ні я. Бо не міняється моя душа. І це добре. Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків — і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно…»
Андрій Ворон
Світ тісний, і не тільки в просторі, але й у часі. Років двадцять тому я, молодий журналіст, піддавшись дачній лихоманці, почав і собі мордувати клапоть ожинника на Поповій горі під Мукачевом. Коли прийшов час робити прищепи, мене виручив знайомий комсорг Толя. Привів у поміч свого діда Андрія, якому було за вісімдесят. Але я не встигав за ним, коли ми шукали по узліссях саджанці-дички і ріпарі.
Ще більше мене вражала його вдача. Незбагненний глибинний спокій струменів з його уважно-дитинних очей. Говорив він мало, коротко, але в розкішній сивій бороді завжди ховалася лагідна усмішка. Якось у спекотний полудень він підняв голову і сказав: «Гроза буде». «Звідки ви знаєте?» — здивувався я. «З Латориці рибою тягне». Я нічого не відчував, ще б пак — до Латориці було щонайменше 3 кілометри. А за годину Мукачево накрила обвальна травнева гроза.
Вечорами, втомлені роботою і спекою, ми сиділи під старим горіхом і старий розповідав мені дивовижні речі про уссурійські ліси, про калмицькі степи, ріку Печору і гори Алтаю, про буйні і паркі заплави Колхіди. Де він тільки не бував…
З його скупих слів і коментарів Толі було очевидно, що доля круто потріпала діда. Навчався в гімназії, семінарії. Двічі сидів. Один раз за те, що побив мадярського жандарма, котрий чіплявся до його дівчини. Вдруге посадили комуністи за куркульство. Поневірявся світом, чому тільки не навчився. Навіть закінчив лісівничий технікум у Росії. Згодом повернувся на Закарпаття, поселився в родичів у старій хижі. Жив із саду-городу, майстрував по селах.
Мені Андрій Ворон зізнався тоді, що теж пописує дещо. Опусів своїх не показав, але декілька разів навідувався в редакцію, приносячи гостинці — горобинову настоянку, сушениці, пляшечку олії з горіха. Пригадалося, як прибиральниця запитала його: «У вас таке свіже лице. Скільки вам років?» «Ворон — птах давній», — віджартувався старий.
Потім Толя одружився на Львівщині і забрав його туди з собою. Більше про них я нічого не чув.
