Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 9

«Блискучий розум» ще два-три дні тому вважав, що слід «надати себе в розпорядження», вбити Г. (Герінґа. — Д.З.), сьогодні йому вже спадає на думку, що співпрацювати з комуністами неможливо… «Блискучий розум» — просто буржуа, якого не обсідають клопоти стосовно власного існування».

Цей щоденниковий запис цікавий в багатьох відношеннях. Причому найменше як свідчення очевидця: Музіль знав і бачив далеко не все; адже були й ті, хто чинив опір, боровся, хто, ненавидячи режим, покидав Німеччину. Запис цікавий як ключ до самого Музіля. Тут він увесь — його погляд на життя, його стиль ставлення до нього. Стиль цей — іронія, що переростає в злу, гостру сатиру. Він притаманний і «Людині без властивостей». І потім, як і в цьому романі, Музіль вивчає не так режим, державу, одне слово, владу в безпосередньому вияві, — як її відбиття в людях: дивіться, як вони змінюються під її тиском, точніше, як влада видобуває з самого дна їхніх душ саме те, що готове до неї пристосуватися, вібрувати з нею в унісон.

Ще у відомому нам есе «Нація як ідеал і як дійсність» Музіль писав: «Я думаю, що пережите 1914 року навчило багатьох, що людина з етичного погляду — це щось майже безформне, несподівано пластичне, на все здатне. Добре й зле коливається в ній, як стрілка найчутливіших ваг. Можна припустити, що в цьому сенсі все ще погіршиться…». Музіля дратували Франк чи Верфель, котрі вигукували: «Людина є добра!», дратували прекраснодушністю, наївністю. Але сам він не був мізантропом.

У 1923 році він працював над есе «Німецька людина як симптом». Полемізуючи тут з модними тоді апокаліптичними пророцтвами (невдовзі перед тим вийшов і набув гучного розголосу «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера), Музіль писав: «Пролилося море нарікань на нашу механістичність, нашу безбожність, схильність до розрахунку… за винятком соціалізму, всі шукають рятунку в реґресі, у втечі від дійсности… Мало хто розуміє, що всі ці явища привнесуть нову проблему, яка ще не має (не здобула!) рішення». Відсутність розуміння цього призводить, за Музілем, до фатального наслідку, а саме: до розриву між гуманізмом і реальністю. Гуманізм мислиться можливим лише в «романтизованій» атмосфері дотехнічної ери: або він, або холодний позитивізм, чужий всякому людському теплу. «Гроші є мірою всіх речей… — пише Музіль, — людський вчинок більше не є мірою». Така система відношень заохочує, плекає і водночас експлуатує егоїзм: «Я дам тобі нажитися, щоб самому нажитися ще більше, або я дам тобі нажитися ще більше, щоб самому бодай що-небудь ухопити, — ці хитрування розважливого паразита — душа найпорядніших ґешефтів…». Водночас Музіль визнавав, що «це найбільш міцна й еластична форма організації з тих, що були створені людьми досі…»; вона по-своєму конгеніальна технічній ері.