Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 8

У нотатці «Пам’ятники» (вона ввійшла до есеїстської частини «Прижиттєвої спадщини») є слова: «…Чому пам’ятники споруджують саме великим людям? Це здається особливо вишуканою підступністю. Оскільки в житті їм не можуть більше зашкодити, то їх мовби кидають, з меморіальним каменем на шиї, в море забуття». Це Музіль сказав і про себе, про те, якою бачив посмертну свою долю. Він передбачив її досить точно. Не завдяки «пророчому дару», — просто він не мав ілюзій.

Думається, що Музіль, як і деякі інші австрійці, все ж таки в певному розумінні обігнав свій час. Він творив громіздкий, сказати б, зовсім «не сценічний» роман про габсбурзьку монархію — про ту, якої вже нема, яка сконала й навіть коли існувала, була якимось безглуздим пережитком. Кого тоді, перед розверзлими прірвами, цікавив цей замшілий Франц-Йосиф з усім його обшарпаним театральним реквізитом? Серед потенційних Музілевих читачів 30-х років було мало таких, хто підозрював, і ще менше таких, хто знав, що Австрія — це в чомусь приклад, певна модель їх власного минулого, нинішнього й навіть майбутнього, що недуги, які мордували Дунайську імперію, багато в чому стануть і їхніми недугами, їхніми живими, нерозв’язними проблемами, що її кризи й біди, розвинувшись і поглибившись на дещо іншому історичному ґрунті, заведуть у глухий кут цілі держави. Сьогодні в Європі, в Америці й на землях колишнього Радянського Союзу це бачать усі. І таке бачення — теж одна з причин музілівського ренесансу.

* * *

18 брюмера Адольфа Гітлера застало Музіля в Берліні. Пам’ятаємо, ще в «Тьорлесі» він дещо подібне передбачив і відтворив — хай і в зменшеному, суто приватному вигляді, — атмосферу майбутніх нацистських концтаборів. Отож ні підпал рейхстагу, ані наступні репресії його не вразили, оскільки не були для нього, на відміну від багатьох інших людей його кола, цілковитою несподіванкою. Висловлюючи в щоденнику своє ставлення до цих подій, Музіль обмежується холоднуватими сентенціями: «Німці охоче дозволяють дурням керувати собою…», «Одна людина завоювала цілий народ!» або: «Досвід підказує, що з комуністичними інтелектуалами інакше не впоратися, крім як засадити їх під замок». Юридично він іноземець, особисто йому ніщо не загрожує (фашистський Калібан не пізнав себе в дзеркалі, підставленому «Тьорлесом»), і він спостерігає, дещо відсторонено, але не без напруження. Гітлер та його поплічники йому нецікаві. Він спостерігає за деякими людьми свого кола, за їх сумними метаморфозами: «Три дні тому палав рейхстаг. Вчора вийшли надзвичайні закони проти КПН і СДПН. Нові люди діють грубо. В колах, з якими я стикуюся, спочатку — загальне інстинктивне почуття обурення цим ляпасом правді, свободі й т.д. Це реакція ліберального виховання, одержаного цими людьми. Вчора, після того, як Герінг виклав по радіо спокійним, приязним, мужнім голосом причини вжитих заходів, фрау Вітте вже помітно вагається. «Якщо правда, що КПН таке готувала, тоді це справді жахливо!» Гіпотетичне в цій фразі перебуває в процесі скорочення. Відчуття, що нововведення не будуть аж такими поганими й загалом настане певне звільнення від того, що підсвідомо пригнічувало, перебуває в процесі зростання. Враження рипучої незгоди справляє лише прислуга, хоча вона й мовчить».