Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 5

Повоєнна інфляція позбавила Музіля решти грошей, успадкованих після батька, і він уперше змушений був сам утримувати себе й дружину. Служив у міністерстві закордонних справ, потім у військовому відомстві. Там йому запропонували високий оклад і полковницьку посаду з перспективою кар’єри, але він відмовився, не бажаючи нічим серйозно себе зв’язувати, нічим, що могло б завадити його роботі письменника.

Робота ця не переривалася з часу закінчення війни ні на хвилину. Не лише в чиновницькій рутині, а й у діяльності театрального критика, рецензента, журналіста бачив Музіль прикру, ненависну перешкоду. І з 1923 року вже назавжди полишає службу, скорочує до мінімуму побічні літературні заробітки, займаючись своїми п’єсами, оповіданнями й, певна річ, величезним, нескінченним, так ніколи й не завершеним романом. І в міру того, як роман розростався, як ускладнювалась його концепція й деякі її аспекти ставали нерозв’язними, Музіль дедалі рідше й рідше дозволяв собі відволікатися для заробітку на прожиття. А проте він був до певної міри снобом, і костюм од кращого кравця чи обід у дорогому ресторані лишалися чимось для нього само собою зрозумілим…

Тривалий час Музіль дуже бідував, живучи на межі злиднів. У його архіві зберігся сповнений трагізму документ під назвою «Далі я не можу». Зацитуємо його: «Гадаю, мало є людей, що ледь животіють у такій, як я, невлаштованості, коли, звичайно, не брати до уваги самогубців, долі яких мені навряд чи пощастить уникнути». Цей відчайдушний зойк був почутий і постало щось на зразок товариства добровільних жертводавців (одним з ініціаторів був, як зазначалося вище, Томас Манн, організатором — професор Курт Ґлазер, директор Державної бібліотеки мистецтв у Берліні). Матеріальний стан письменника дещо поліпшився, але гордість його була вражена — гордість людини й митця, котрий знав собі ціну.

Музіля, — я вже згадував це, — мучили два взаємовиключні почуття: зневага до слави, визнання, й пекуча заздрість до щасливіших, як йому здавалося, колег — Томаса Манна, Фойхтванґера, Леонгарда Франка, Стефана Цвайґа, Йозефа Рота, найпаче ж — до Франца Верфеля й Антона Вільдганса. Він навіть запевняв, нібито в 1931 році переїхав з Відня до Берліна на знак протесту проти того, що австрійці оголосили покійного Вільдганса «великим поетом»; насправді ж Вільдганс помер лише 1932 року. Він узагалі не був приємною людиною, цей Музіль, — жовчний, хворобливий, змучений, особливо наприкінці життя. Стоїцизм давався йому нелегко, і в стані роздратування він був здатний на щось лихе: скажімо, звинуватити Броха, з яким приятелював, мало не в плагіаті…

А проте секрет письменницького успіху цікавив його і як теоретична проблема; свого часу він мав намір писати на цю тему книжку. Його власна доля могла би слугувати в ній одним із яскравих неґативних прикладів. Уже публікація «Тьорлеса», як знаємо, зробила Музіля відомим. І якщо критика без особливої доброзичливости зустріла новели з книжки «Поєднання» (1911), то гучний, скажімо так, успіх «Трьох жінок» (1924) може розглядатися як певна компенсація. В 1932 році за п’єсу «Мрійники» Музілю було присуджено Кляйстівську премію, в 1924 — Художню премію міста Відня, в 1929-му — премію Герхарта Гауптмана. Після того, як 1929 року вийшов у світ перший том «Людини без властивостей», знавці визнали Музіля тим митцем, котрий зробив для німецької літератури не менше, ніж Пруст для французької; Т.Манн назвав цю книжку «художнім почином, надзвичайне значення якого для розвитку, піднесення, одухотворення німецького роману поза всяким сумнівом»; для Арнольда Цвайґа Музіль є «втілення того кращого, що спроможна дати австрійська література»; Брох сказав, що Музіль належить до «абсолютних епіків світового формату». Отже, він аж ніяк не був обійдений увагою. Але — у вузькому, в найвужчому колі. За життя він так і не став письменником модним, так і не здобув прихильности публіки.